Послання

Голови Синодального відділу релігійної освіти, катехизації та місіонерства Української Православної Церкви Високопреосвященнішого Филипа, архієпископа Полтавського й Кременчуцького, до православних педагогів, місіонерів і всіх трудівників на ниві освіти й православного свідчення
з нагоди п'ятиліття утворення відділу

ХРИСТОС ВОСКРЕСЕ!
Улюблені в Господі!

Сердечно вітаю всіх Вас із головною подією нашої віри, основою нашого свідчення — Світлим Воскресінням Христовим (I Кор 15. 14, 17)! Нехай Воскреслий Христос благословить наші праці в галузі освіти й свідчення про Господа, зміцнить наші немічні сили й подасть натхнення всім нам!

Радіючи Великодньою радістю, ми в ці дні згадуємо також і подію п'ятирічної давнини, коли на засіданні Священного Синоду Української Православної Церкви було створено Синодальний відділ релігійного освіти, катехизації та місіонерства Української Православної Церкви.

Це діяння священноначалія стало новим етапом розвитку православного свідчення у всіх галузях життя нашої Богом береженої країни.

Була оформлена організаційна структура системи релігійного освіти, катехизації та місіонерства. Відбулися великі міжнародні форуми, присвячені теорії й практиці православного свідчення: Православний місіонерський з'їзд, З'їзди Всеукраїнського Православного педагогічного товариства, науково-практичні конференції та семінари.

Їхніми результатами стали ухвалення Місіонерської концепції Української Православної Церкви, спільне обговорення та прийняття основних принципів викладання дисциплін християнського наповнення в системі світської освіти, розробка нових підходів до свідчення. Багато православних педагогів, християнські мислителі спромоглися в процесі часом гострих дискусій знайти нові підходи, виробити стратегію й тактику християнської освіти.

Спільними зусиллями православних педагогів, завдяки зваженій позиції керівництва Держави було прийнято принципове рішення про викладання в системі середньої освіти християнських предметів, у першу чергу — християнської етики в українській культурі. Вже сьогодні в багатьох областях України накопичено солідний досвід викладання; в інших уперше після десятиліть примусового атеїзму діти почули правду про віру Христову, яка сформувала історію та сучасність нашої країни. Незважаючи на певну протидію, викладання християнської етики в українській культурі поширюється й, хочеться вірити, незабаром кожна дитина, довідавшись про Христа і Його Святе вчення, зможе свідомо вибрати, чи йти за Господом, чи направити свій шлях в іншому напрямку.

Благословенням Блаженнішого Митрополита Володимира й Священного Синоду Української Православної Церкви, за минулі п'ять років була зміцнена система підготовки майбутніх педагогів і місіонерів. На базі Духовного училища Полтавської єпархії було створено Місіонерське Духовне училище Української Православної Церкви, яке недавно перетворено в Полтавську Місіонерську Духовну Семінарію. Сподіваємося, що ця подія стане історичною віхою в закладці фундаменту системи підготовки кадрів для свідчення як у церковній, так і у світській системах освіти.

Безумовно, за це п'ятиліття ми багато чого досягли. Але необхідно йти вперед і в першу чергу думати про невирішені проблеми, про задачі на сьогодні й на майбутнє.

Ще раз нагадаю про те, що основним нашим завданням є свідчення про Христа, Його любов до нас, Його Хресну смерть й Воскресіння, як основу нашої віри (див. I Кор. 1. 23). Наше покликання — не приниження незгодних, не шельмування ідейних супротивників, не публічний осуд заблудлих, — але переконлива і лагідна проповідь, заснована на непохитній вірі й силі Духа, Який завжди перебуває з нами в наших працях, нести радість життя у Христі всім і кожному.

Ми повинні, забувши про особисте, докласти зусиль до того, щоб усі свої таланти примножити в ім’я загального добра. Саме в єдності зусиль ми зможемо вирішити ті найскладніші проблеми, які стоять сьогодні перед нами. Час же розрізненості, самоізоляції окремих педагогів і місіонерів має назавжди лишитися в минулому. Ми повинні з апостолом Павлом сказати усьому світу: «ми не себе проповідуємо, але Христа Ісуса, Господа; а ми — раби ваші для Ісуса» (II Кор. 4.5).

Нарешті, ми маємо усвідомити потребу в активному свідченні. Так, світ часто не приймає нашого свідчення, часто активно противиться всякому слову про Христа — але це ні за яких обставин не може нас зупиняти. Не слід забувати точних і богомудрих слів Писання: «...як прикличуть Того, в Якого не повірили? Як повірять в Того, про Якого не чули? Як почують без проповідника?... Але не всі послухали добру вістку… Тому віра — від слухання, слухання ж — через слово Христове» (Рим. 10. 14, 16–17). І тому ми не повинні зупинятися в проповіді й свідченні, однак і не похвалятися своїми успіхами, пам'ятаючи слова Апостола народів: «якщо я звіщаю Євангелію, то нема чим мені хвалитися — це мій обов'язок. І горе мені, якщо не благовіститиму» (I Кор. 9.16).

Возлюблені в Господі! Несучи в мир Великодню радість, хай кожен із нас, скромних трудівників на ниві церковного свідчення, попросить у Милостивого і Щедрого Бога сил для подальшої праці во славу Божу, на благо Святої Церкви. Хай головним свідченням про Христа стане наше благочестиве життя, а головним способом залучення до Христа — щира й нелицемірна любов до всіх і кожного.

«Благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога Отця, і спілкування Святого Духа з усіма вами. Амінь» (II Кор. 13.13).

ВОІСТИНУ ВОСКРЕСЕ ХРИСТОС!

Смиренний Филип,
Архієпископ Полтавський і Кременчуцький,
Голова Синодального відділу релігійної освіти, катехизації
та місіонерства Української Православної Церкви