Послання Митрополита Володимира з нагоди 20-річчя віднайдення мощей священномученика Володимира (Богоявленського)
Минуло 20 років із часу церковного прославлення подвигу святих новомучеників і сповідників Святої Русі, які постраждали за Христа у ХХ столітті. Виповнюється цього року також 20 років канонізації першого священномученика ХХ століття — митрополита Київського і Галицького Володимира (Богоявленського).
Ці дві великі події невід'ємно пов'язані одна з одною. Вшанування пам'яті Собору новомучеників і сповідників землі руської відбувається в день мученицької кончини святителя Київського Володимира, який був убитий більшовиками 25 січня (за старим стилем) неподалік від брами Києво-Печерської Лаври.
Постать митрополита Володимира (Богоявленського) унікальна. Він єдиний з ієрархів Руської Православної Церкви, хто був поставлений очолювати в різні роки всі три первопрестольні кафедри нашої Церкви: Московську, Санкт-Петербурзьку і Київську. Скрізь, де він ніс церковний послух, його служіння було ознаменоване славетними діяннями в утвердження правди, добра, любові, вірності святому Православ'ю.
Київська кафедра стала його Голгофою. У надзвичайно важкі часи, коли руйнувалися основи церковного буття й моралі, священномученик Володимир непохитно сповідував істину, боровся з розколами та єресями, твердо стояв на сторожі канонічного устрою Церкви. На ньому виповнилися слова апостола Павла: «...в усьому показуємо себе як служителі Божі, у великому терпінні, в бідах і нестатках, у тісних обставинах... в темницях, у вигнанні, в трудах... у Дусі Святому, в нелицемірній любові, в слові істини, у силі Божій...» (2 Кор. 6:4—7).
Промислом Божим Київ, який у Х столітті через державну волю святого рівноапостольного князя Володимира став для нашого народу купіллю Хрещення, у ХХ столітті явив світові першого новомученика, від безбожницької влади страченого — святителя Володимира, митрополита Київського. Свята Церква так оспівує його подвиг:
«Начало крещения страшнаго, имже паки крестися земля русская, восхвалите, о горы Киевския, крестом Апостола Андрея благословенныя.
Идеже бо благодать возсия роду нашему, тамо подобаше начатися и сему обновлению, кровию первозакланнаго от святителей русских, тезоименнаго просветителю нашему.
Сей бо Владимир новый, из виноградника своего изведен за врата священныя Лавры Печерския, венчания Стефанова сподобляется, прощая и благословляя убивающих его, яко кроткий молитвенник о душах наших».
Жорстоке вбивство митрополита Володимира сталося, тоді, коли проходив Помісний Собор Руської Православної Церкви (1917—1918 рр.). Революція руйнувала все на своєму шляху. Терор поглиблювався — слідом за Київським митрополитом було вбито і закатовано багато інших служителів Церкви. 18 квітня 1918 р. Помісний Собор виніс постанову про запровадження щорічного молитовного поминання «всіх спочилих у нинішній лютий час гонінь сповідників і мучеників». Днем цього поминання Собор визначив 25 січня — день мученицької кончини святителя Київського Володимира.
31 березня 1992 р. Архієрейський Собор Руської Православної Церкви ухвалив постанову про канонізацію митрополита Київського і Галицького Володимира (Богоявленського). Днем його пам'яті визначено 25 січня. При цьому було також встановлене святкування Собору мучеників і сповідників у землях Русі в ХХ сторіччі за Христа постраждалих, 25 січня, якщо цей день припадає на неділю, або найближчої після цього числа неділі. Чин прославлення священномученика Володимира відбувся 4 квітня 1992 р. в Успенському соборі Московського Кремля.
Саме в ці весняні дні в Україні церковна повнота, у відповідь на розкольницькі дії нащадків самосвятів, об'єдналася заради захисту Православ'я. 27—28 травня 1992 р. відбувся доленосний Харківський Архієрейський Собор Української Православної Церкви, а 26 червня 1992 року в Києво-Печерській Лаврі зібрався Помісний Собор Української Православної Церкви, який остаточно повернув течію церковного життя в канонічне русло. Цього ж дня було відкрито чесні мощі священномученика Володимира, і в ніч з 26 на 27 червня 1992 року вони були перенесені з Хрестовоздвиженської церкви Києво-Печерської Лаври, де був похований архіпастир, до Трапезного храму в ім'я преподобних Антонія і Феодосія Печерських.
27 червня відбулися урочистості з нагоди прославлення священномученика. Біля раки зі святими мощами разом з учасниками Помісного Собору — архіпастирями, священнослужителями, чернецтвом і мирянами — молилися численні віруючі з Києва та різних куточків православного світу.
«Іісус Христос учора і сьогодні і навіки Той же!» (Євр. 13:8). Закони життя для віруючих від часів благовістя Спасителем правди Божої і донині незмінні. Це — виконання заповідей Божих, перебування в церковній огорожі й готовність стояти за істину «аж до смерті, і смерті хресної» (Флп. 2:8).
Нинішні реалії служіння Української Православної Церкви близькі до тих, в яких здійснював свій подвиг священномученик Володимир. Розколи, єресі, порушення канонів, намагання похитнути духовні основи за «стихіями світу» цього (Кол. 2:8) є причинами складних умов, у яких перебуває сьогодні Православ'я в Україні. Але служіння Церкви Христової, в яких би історичних умовах воно не відбувалося, будується на міцному фундаменті, похитнути який неможливо. Успіх боротьби зі злом вимірюється не зовнішньою тимчасовою перемогою, а стоянням в істині до кінця: «Хто ж перетерпить до кінця, той спасеться!» (Мк. 13:13).
Про це свідчить двадцятилітня історія буття Української Православної Церкви. Завдяки єдності єпископату, священства, чернецтва й народу Божого, через молитву, терпіння, смирення, мудрість і непохитність у вірності Богу та Його Святій Церкві Православ'я на нашій Батьківщині зміцніло, розквітло й дало прекрасні плоди.
Святкуючи в ці дні 20-ліття прославлення Собору новомучеників і сповідників ХХ сторіччя на чолі зі священномучеником Володимиром, вшануємо пам'ять усіх тих, завдяки кому Церква вистояла в лихі часи гонінь, репресій, терору, завдяки кому вона зараз утішається миром і благоденством. Піднесімо подяку Богові, «дивному у святих Своїх», за те, що Він дав нам таких молитовників і духовних покровителів. Завжди пам'ятаймо, що їхній подвиг — це слава й краса Церкви, і пильнуймо, щоб ця велична краса нічим не була заплямована.
Нехай нам усім допомагають бути достойними свого християнського покликання й обрання (див. 2 Пет. 1:10) святі новомученики і сповідники землі нашої.
«Ангелов хвалу и новомучеников славословие милостивно приемля, не отрини, Триипостасный Боже, от сонма их и нас, недостойных, но сподоби вкупе с ними воспевати: да благословит Господа Русь Святая и превозносит Его во вся веки».