Два оповідання з давно минулих літ

Іменем революції

В теплому храмі літом служили рідко. Проте треби відправлялися щоденно і по декілька разів на день. За всякою потребою йшли боголюбиві селяни до храму. Аж з самих Лубен добивалися.

Тут приймали записки на поминання, на часточку і прості сорокоусти. Славився монастир і особливим читанням — «неусипаючий Псалтир». Саме в теплому храмі, подалі від входу, аж під самісінькими вікнами, стояв аналой. Міцний, дубовий, із широкою дошкою навкіс. На тій дошці угорі лежав благенький покрівець зеленого оксамиту. В багатьох місцях нитки повипадали, мов тирса, утворюючи плішини, особливо на зламах тканини. Китички по краях були де-не-де обірвані. Чиєсь допитливе маля, подаючи записочку до аналою, було зупиниться, розглядаючи оте диво. Та так задивиться, що мати не встигне всі свічки до ікон порозставляти, як оте отроча младо вхопить китичку і крутить, крутить, допоки не відкрутить. Ченці, які читали за аналоєм ті записки, не звертали за молитвою жодної уваги на дитячі забавки. Тим паче, розгорнутий старовинний Псалтир у мідному зі срібною полудою окладові простирався вширш більше ніж на аршин і затуляв від праведного покарання буйні дитячі голови.

Псалтир читався з ранку до ночі і з ночі до сходу благословенного світила. Ченці і послушники змінювали один одного декілька разів на добу, не припиняючи ані на мить возносити благання до небесного Владики.

Так і цієї ночі отець Модест стояв у темному храмі, схиливши голову над розгорнутою книгою. Його чорний клобук іноді нахилявся разом з головою: ось-ось мав впасти на пожовклі сторінки. Тоді монах випростовувався, поправляв клобук і клав на могутні груди широкий хрест:

«Покой, Господи, душі усопших рабів Твоїх, убієнного митрополита Володимира, схиігумена Геронтія, архідиякона Симеона, ігумена Арсенія, монахині Леонтії…», — промовляв чернець, перегортаючи стос папірців з іменами спочилих. Його голос ставав дужчим, лунаючи на весь храм, потім меншав, а то і зовсім стихав. В цей час говорили не вуста, а зітхала в потаємній молитві вся його стражденна душа. Тоді Модест підводив очі до ікони Спасителя в терновому вінці і наче силувався пригадати чиїсь імена.

Не сходила з думки Килина. Як же він її любив, догоджав і одне просив у неї: «Сходи, Килисю, на прощу в Київ або Полтаву. Може ж Господь почує твої молитви і пошле нам діточок, га?».

Років п’ятнадцять вони прожили разом, і з них п’ять років жінка ходила з богомольцями. Але, мабуть, не тільки молитви були в неї на серці. Бувало, повернеться з мандрів і все мовчить, про щось думає. А колись замість води святої і проскурок ременя солдатського принесла. Підібрала, мовляв, по дорозі. Спробував приміряти Модест — не сходиться. А якось пішла за чимось у Лубни та й не повернулася. Разом з нею і ремінь той зник.

«Як же за тебе молитися, сердешна, за здравіє чи за упокій?» — запитував Модест, пильно вдивляючись в обличчя Спасителя. Весь світ млів у його очах, аж постаті на іконах заломлювались. Ввижалося, що і Сам Христос повертав Свою чесну главу в терновому вінці і стражденно поглядав на нього.

«Жива, жива, — шепотів він — Господи, вразуми її, благослови на добрі діла і поверни до старої матері. Я ж ніколи не покину Твою обитель, тільки б Килина повернулася жива-здорова. Не заради себе прошу, Отче, але заради старої Домахи. Зглянься, Господи, на немощі її! Пропаде козачка, спливе від туги…».

І посеред заупокійних молитов отець Модест упав ниць перед Спасителем і став гаряче молитися за здоров’я заблудлої Килини, і болящої Доменіки, своєї колишньої тещі, і Анастасії, що тепер доглядає її.

Згодом звівся з колін, одягнув клобука і став продовжувати читання псалмів. На дворі було темно, але час від часу місяць виринав із-за хмар і заглядав до старого храму. Товста воскова свічка на аналої продовжувала горіти, закликаючи до молитви.

Зненацька пролунав постріл, потім другий — вже ближче і вимогливий стукіт у ворота. Чернець хутко задув свічку, в храмі стало зовсім темно. Лише лампадка жевріла біля Спаса, кидаючи червоні тіні на ікону. Вікна виходили до монастирського муру, тому щоби побачити, що там за пригода, отець Модест похапцем вибіг в притвор, а звідти в сіни. Там, крізь віконну шибку при світлі місяця він уздрів солдатів з гвинтівками, що просочувались у двір через розчахнуті ворота. «Треба бігти до ігумена», — зблиснула думка. Прожогом кинувся з храму до будинку, де жив отець настоятель.

Ігумен Амвросій зазвичай прокидався дуже рано і потім довго молився в келії перед тим, як зібрати братію на вранішнє правило. Але зараз він стояв на ганкові з келійником.

— Брате, до нас зайшов цілий полк солдатів. Мерщій біжи на скит і скажи отцю Пахомію, нехай запрягає воза. Допоможеш йому перевезти пасіку з поля подалі в ліс, бо нова влада все переведе. І прочанам своїм накажи, щоб тікали, а ми вже за них помолимося, коли живі будемо.

Поблагословив Модеста і пішов разом з келійником до воріт.

Модест переліз мур і кинувся в обхід обителі до скиту. Коріння дерев хапало його за черевики, кущі дряпали напружені литки, теліпали по міцних плечах. Ієродиякон Модест біг, затиснувши в долоні поділ підрясника, а в іншій руці міцно тримаючи вервецю. Чорний клобук він загубив, коли перелазив мур. Встиг побачити, як той підскочив на камені і покотився вниз до річки.

Небо над ним южилося, десь блискали зірниці, а серед хмар угорі панував повний місяць, освітлюючи монастирський ставок. Аж ось і скит. Проскочивши в хвіртку, Модест вбіг до келії скитоначальника Пахомія:

— Молитвами святих отець...

— Що там? — засіпався в ліжку Пахомій, силуючись підвестися.

— Солдати в монастирі, цілий полк!.. — забубонів Модест. — Отець настоятель наказав запрягати воза і ховати пасіку у ліс. А ще прочан наших відправити з Богом від біди подалі.

— Господи помилуй! Та невже цілий полк? Біда, ох біда, солдати — це біда — закахикав отець Пахомій і почав шукати ногами навпомацки свої черевики. Знайшовши їх, засвітив свічку, подивився на черевики пильно та й поскидав їх знову. Потім поліз під шафу і дістав старі, але ще ладні хромові чоботи. Сяк-так намотавши онучі, вліз в чоботи і поспішив з келії до хліву. За ним вийшов і Модест.

Скитоначальник вивів з хліву двох воликів і почав запрягати їх у воза, який стояв під старою розлогою липою посеред двору.

Поки він порався біля волів, Модест побудив Пилипа з друзями, які зайшли звечора з поклоном від тещі і від Ониськи.

— Біжіть, хлопці, бо ота солдатня, що зайняла монастир, довго не розглагольствує. Як не станете до їх ватаги, то в них розмова проста — «іменем революції» і… амінь.

— Хай Бог милує і криє! І в наші краї ота революція прийшла — схвильовано хрестився Пилип. — Хлопці, анумо на воза і тікаймо геть.

Хлопці повибігали у двір, почали впрягати волів. Висадили діжки з монастирським медом, прикидали соломою. В повітці позалишали глечики, глеки і маленькі горнятка з медом, що продавалися прочанам у монастирській лавці. Залишили, щоб не виникло жодної підозри, що ченці щось приховали. Два величеньких горщика Модест таки взяв звідти і передав прочанам.

— Візьміть собі в дорогу, щоб солодше брилося світами. А цей, менший, бабі Онисьці завезіть… І помоліться за нашу братію… Дай Бог, ще побачимось. А тепер їдьте за нами! Господи благослови!

Модест зачинив ворота за возами і, підбігши, заскочив до Пахомія. Той правив воза в степ, та так, щоб скитська церква затуляла собою втікачів від поглядів з боку монастирських врат.

Починало сіріти. Від’їхавши з півверсти, Пахомій зупинив волів і, гукнувши Пилипа, показав йому батогом на стежку, якою можна було спуститися поза ставком у Вільшанку, а там і на полтавський шлях.

Благословіть, отче, — схилив голову Пилип, а за ним і всі богомольці.

— Бог благословить! Їдьте з Богом. Тут вас ніхто не зачепить — сказав скитоначальник, спокійно подивившись кожному в очі.

Прочани повернули волами вліво, а монастирський віз покотився прямо до лісу.

Отець Модест сидів під яблунею біля хати своєї тещі Домахи і дивився на шлях. Давно вже не було жодного руху шляхом, неначе всі люди поховались від спеки в затишку садків і перелісків засулля. Усі Лубни і прилеглі села були приголомшені останніми подіями в монастирі.

Модест нахилився трохи уперед, підперши долонями скроні. Він був вбраний по-сільському в полотняні штани, вишивану сорочку з мережкою, стоптані черевики на босу ногу. На потилиці притулився солом’яний бриль. Півголови Модестові була перев’язана хусткою. Хоча рана майже загоїлась, та все це не тішило душу. Довелося постригтися і ще й бороду збрити, що була геть в крові.

Два місяці панування солдатчини в монастирі запали в серці як один нестерпно довгий і болючий день.

Спершу, щоб розквартируватися комісар звелів настоятелю перевести всіх монахів в його ігуменський будинок. Потім затребував ключі від усіх комор, льохів, клунь, сховів, горищ, кухні, трапезної і теплої церкви.

Солдати поводили себе так, що не доведи і помилуй! Пиячили, знущалися над ченцями, влаштовували бійки прямо в храмі. Одним словом, бусурмани чи ще які нехристі.

Серед цієї армії було багато вояків, одягнутих у чорного сукна бушлати, чорні цупкі брюки і безкозирки — такі собі картузи із стрічками на потилиці. На грудях в них перехрещувалися стрічки з набоями. Всі вони мали кисети з тютюном — не тютюном, якоюсь смердючою тирсою, що її тільки й знали, що запихали до носа. Нанюхавшись, втрачали і розум, і сором. Іржали, як коні, кувікали свинями, завивали вовками, бігали монастирським подвір’ям, билися між собою, мов навіжені, а потім цілувалися і клялися в дружбі.

Якось Модест зайшов до Благовіщенського храму і жахнувся. Іконостас був розбитий, ікони Богородиці і Афанасія попробивані багнетами . Стіни, на яких ще де-не-де висіли ікони, були в діромахах від куль, а на підлозі валялися купи щекатурки, битого скла, пошматовані ризи й кіоти. Аналой, за яким він ще донедавна читав псалтир, стояв не біля вікна, а посеред храму. А на ньому — недопита пляшка самогонки і декілька склянок від лампадок. Трохи нижче лежала книга. Але все, що від неї лишилося — то палітурки та два десятки надірваних псалмів. Модест стояв у сплюндрованому храмі, «яко нощний вран на нирищі». Потім, перехрестившись, підняв оті аркуші, обережно поклав до кишені.

Вийшов у двір, й одразу побачив коня, що смиренно пасся біля собору. Підійшов ближче, оторопів. Тварина повернула морду до нього… і в зареві ранкового сонця заблищало, заяскравіло, залисніло сяюче коло над конячою головою. Модест остовпів. «Що це за предиво! Господи, помилуй!». Модест почав хреститися. Він знав, що в церквах малюють євангелістів разом із тваринами. Він бачив лева, яструба, вола із золотими покотьолами за спиною, як у святих. Але коня, та ще й живого… Ні, тут щось не те. «Да воскресне Бог і розточаться вразі Його!». Кінь опустив голову до землі і став щипати травичку. І тут Модест побачив мотузки під кінською шиєю і впізнав металевий позолочений вінець з великої ікони Богородиці, що висіла біля криласу у теплому Благовіщенському храмі.

Коли він відв’язував оті шворки, кінь дивився на нього, винувато кліпаючи довгими віями. В якусь мить йому здалося, що великі карі очі тварини заблищали покаянною сльозою. Погладив гриву коневі і сказав:

— Дякую тобі, братику, що не потоптав святині.

Вінець Богородиці він відніс отцю настоятелю.

Минула Петрівка, і настали жнива. Ченці працювали в полі, не покладаючи рук. Декілька солдатів допомагали їм. Усе зерно було вивезене на торг. Монахам лишили крихти.

— Підлаталися на нашому горі, — казав про військо старий економ отець Іларіон.

Монахи чекали визволення від більшовицького полону, але Добровольчої армії все не було видно. Вже і Спасівка зайшла, яблука в садках поналивалися і терпляче висіли на гілках, очікуючи великого освячення на Спаса. Монастир готувався до святкування престолу. Отець економ нашкріб кращого борошна на просфори і приховав пляшку вина для чаші (якісь прочани з Криму привезли під Різдво).

Згодом прийшли визволителі. Та вони що ж, як прийшли, так і пішли. Один день побули і відступили. На самого Маковія це було. Після водосвятного молебну до монастиря знову увірвалися більшовики. Лютий комісар підскакав конем до настоятеля.

— Ну, что, контра малоросійская, празднуєтє? Скоро ми вам устроім празднік революціонний, с огоньком! — І так зблиснув очима, що, здавалося, і світ затьмарився.

Перед великою вечірнею напередодні Спаса було наказано всім зібратися у дворі для отримання продовольчого пайка. Монахи слухняно вийшли разом з ігуменом і стали навпроти озброєних солдат. І тут комісар оголосив, що за содействіє контрреволюції вся братія арештовується. Погнали до лісу по дрова. На траві біля собору швидко виросла велика купа дров. Ченці розуміли, що готують собі вогнище, полум’яну купель, і молилися перед смертю.

Раптом щось змінилося, і безбожники наказали повантажити залишки монастирського збіжжя на воза та й погнали братію в Лубни.

У військовому комісаріаті молодий комісар на прізвище Бакай довго допитував отця настоятеля. Після того допита отець Амвросій повернувся до братії виснажений і сумний. «Моліться, брати», — лише й міг промовити він.

Вночі всіх вивели з комісаріату і погнали, як худобу, на Пирятин. Сказали, що на роботу у Лазірки. Була тепла літня ніч, але всю дорогу накрапав дощик, згодом перетворившись на мряку.

Біля села Круглик, там, де економія Климова, братію розділили на три групи. Ігумен Амвросій благав комісара не губити людські душі. Розлючений комісар, підскочивши до ігумена, закричав: «Довольно тєбє обманивать нас!» — і вистрілив йому в груди. Після цього солдати швидко поставили вісьмох ченців у шеренгу і підняли гвинтівки. Пролунала команда: «Іменем революції, плі!». Монахи попадали в траву.

Більшовики швидко познімали одяг і взуття зі своїх жертв і погнали решту арештантів далі.

Модест був у першій групі; на щастя, Бог милував, куля зачепила йому тільки ніс. Але він теж упав і чув, як його роздягали. Коли конвой зник і позамовкали собаки в селі, Модест підвівся і прожогом кинувся до братів. Усі були мертві. Він позакривав очі і перехрестив кожного. Отець економ один прошепотів слова прощання і, благословивши Модеста, сам закрив очі. В долині знову почулись постріли…

Модест поглянув туди, де щойно гупнуло яблуко. Впавши в траву на горбочку, воно покотилося до ночов біля дривитні, швидко обертаючи достиглими боками. Там вже лежало трійко червонощоких красеня. Вони тулилися одне до одного, ще гарячі від сонячних променів, і крізь порепану шкірку випускали духмяну юшку.

«Неосвяченими лишились цього року яблука, — подумав Модест.. — Хто ж міг подумати… Іменем революції…Кривавий Спас…Пурпурові яблука…

— Мишко, Мишко-о! Ану йди до хати, баба кличе! — завадивши його роздумам, гукнула баба Ониська, викотившись з хати у двір і ледь не наступивши на хвіст старого Сірка, що мирно простягся біля порогу.

Модест здригнувся; він трохи відвик від свого хрещеного імені. Потім повільно підвівся з сідала і вже хотів йти до хати. Коли враз повернувся обличчям до дривитні. На нього дивилися розкішні багряні яблука. Він підійшов до них і, зігнувшись, немов у поясному поклоні на молитві, підняв найчервоніший плід. Роздивившись його з усіх боків, поклав повагом до кишені.

Він зайшов до хати і, пройшовши світлицею, опинився у маленькій затишній кімнатці. На ліжку під стіною лежала баба Домаха. Білі подушки високо підіймали її голову, і здавалося, що якби не стіни, вона зазирнула б далеко-далеко за обрій, туди, де люди живуть мирно і щасливо.

— Синку, прийшов…Ну, слава тобі, Боже! Почитай мені, синку, я так люблю, як ти ото читаєш, так люблю…

Домаха з любов’ю дивилася на зятя, і все її обличчя промовляло: «Сину, сину, ти ж тепер єдиний мені найрідніший, тепер єдиний…».

Модест дістав з полиці залишки монастирського Псалтиря і, розгорнувши вдвоє зігнуті аркуші, почав читати. Спочатку він хрипко і тихо промовляв слова, потім голос став вільнішим, голоснішим, вимова чіткішою, як колись: «І разгнєвася яростію Господь на люди Своя, і омерзі достояніє Своє, і предадє я в руки врагов, і обладаша імі нєнавідящіі іх».

Раптом Модест зупинився, поліз до кишені і, витягши червонобокого красеня, поклав його на покуті біля образів. Після цього він продовжив читати далі. Тісною бабиною кімнатою понісся свіжий яблуневий дух із відтінком найкращого афонського ладану.

Млявий туман стелиться квітучою долиною, чіпляючись де-не-де за високі руді спичаки кінського щавлю, що вже відцвів і стоїть завмерши, наче лицар перед боєм, високо піднявши списа. Ще вище підвівся коров’як, злізши на мальовничі пагорби обабіч полтавського шляху. Хитаючи своїми царськими скіпетрами і дивуючи подорожніх своїм диво-дивним золотокосим виглядом, він пояснює всім, за що в народі його ще називають дивиною.

Коли сонце підніметься вище і покотиться по прозорому небу, відмірюючи останні літні години, можна буде почути із недалекого села гупання бубону і віртуозного місцевого скрипаля. А як добре прислухатися, почуєте й вигуки весільного батька і навіть дзвін чарок. Декілька днів тому закінчився Успенській піст або Спасівка і вже розпочинається весільна пора — бабине літо.

Баба Ониська стоїть на перехресті доріг поблизу Лубен і гріє старечі руки в рукавах чорної плюшки, яку так любила баба Домаха. Зелена з червоними квітами хустка на голові напнулася від вітру. Вона дивиться на захід, де проти сонечка майорить знайома постать. Постать рухається шляхом, і по всьому видно, що то жінка. Бабини очі примружуються раз, другий, вдивляючись в знайоме до болю обличчя, і наповнюються слізьми. То йде Килина…

Малюнки Тамари Твердохліб