Відносини між Римом і Константинополем перед Великим розколом 1054 року

В час глобалізації, коли поступово зникають міждержавні та міжнародні кордони, коли контакти між людьми різних націй стають все тіснішими, у багатьох людей виникає питання: а як бути з міжрелігійними і міжконфесійними границями?[1] Чи не настав час скасувати і ці границі, тим більше, що віруючі люди мають давати приклад смирення та самозречення. Що заважає припинити міжрелігійну і міжконфесійну ворожнечу?

Цим питанням занепокоєні не тільки державні діячі, які турбуються про єдність тієї чи іншої держави або нації, але і прості віруючі люди, бо часто міжконфесійні розділення проходять навіть через їхні родини та сім’ї.

Для подолання розділення між віруючими людьми на міжнародному рівні створена організація «Всесвітня Рада Церков», яка координує екуменічний рух по всьому світі. Але за роки існування цієї організації ще не було ні одного випадку, щоб якісь релігійні конфесії об’єдналися. Навпаки, ми чуємо, що, незважаючи на миротворчі заяви, розбіжності між ними ще більше зростають. Крім того, екуменічні зустрічі і спільні молитви сіють непорозуміння і спокусу серед простих віруючих людей. А тому багато православних Церков, які раніше приймали діяльну участь в екуменічному русі покинуло цю організацію. Чому так? Може ні в однієї із сторін не вистачає справжньої твердої віри, мудрості і смирення, щоб схилити голови один перед одним?

Не все так просто. Якщо більш детально розглянути віровчення і моральні засади різних релігійних конфесій, які затверджені багатовіковою традицією, то виявиться, що примиритися з більшістю із них фактично неможливо. Наприклад, хіба може справжня віруюча людина змиритися з тим, що в деяких західних протестантських конфесіях відкидають піст, церковні таїнства, вводять жіноче священство і вінчають содомітів. Тим більше, не може бути мови про єднання з нехристиянськими релігіями, наприклад, магометанами, які допускають старозавітне багатоженство і не цураються вести релігійні війни. Яке може бути єднання між світлом і темрявою, між добром і злом, правдою і гріхом?!

А які конкретні розбіжності є між православними і католиками, котрі в догматичному, канонічному і моральному відношенні найближче стоять одні до одних. Католики східного обряду (греко-католики) навіть дотримуються старого юліанського календаря, по якому живуть православні християни і служать таку саму як і православні, літургію святителя Іоанна Златоуста[2]. Що мішає єднанню цих двох конфесій, які згідно рішення католицького II Ватіканського собору називаються церквами-сестрами?

Щоб зрозуміти це, треба трохи заглибитися в церковну історію. Як пише святий цар і пророк Давид: «Як згадую дні стародавні, над усіми Твоїми порядками роздумую, повчаюся в ділах Твоїх рук» (Пс.142:5). Великий розкол між православними і католиками офіційно виник в 1054 році, але він назрівав ще задовго до взаємного проголошення анафем.

Із-за різних умов історичного життя, неможливості частих стосунків, в зв’язку з далекими відстанями, ще в II віці між церквами Заходу і Сходу виникали деякі непорозуміння. Наприклад, довго не могли договоритися про час святкування Паски, як відноситися до тих християн, які відреклися від Христа під час гонінь, чи перехрещувати єретиків. Різні думки по цим питанням давали привід до тимчасових непорозумінь, але вони, завдяки твердій вірі, братській любові, яка була властива древнім християнам в пору гонінь легко вирішувались і не порушували миру між церквами Заходу і Сходу. Такому церковному єднанню, в якісь мірі допомагав і зовнішній фактор — це Римська імперія, яка включала в себе майже всю паству східних і західних єпархій.

Але на початку IV століття на Заході імперії починають загрожувати варварські племена гунів і готів, і імператор Константин був вимушений в 330 році перенести столицю імперії з Заходу на Схід, в Константинополь. А в 395 році сталося розділення імперії на Західну і Східну. Під ударами варварів Рим став послідовно переходити з рук в руки різних народностей, які майже повністю знищили його колишню славу. Тільки імператору Юстиніану I (527–565 р.) вдалося відвоювати у готів Південну Італію, Сіцілію і Калабрію і поставити в цій італьянській провінції свого намісника — екзарха, який знаходився в Равенні. Коли Константинополь став єдиним центром римської держави, імператори, щоб прибавити «ваги» своїй новій столиці, старалися збільшити вплив єпископів і давали їм різні переваги. З часів архієпископа Нектарія (381–397 р.), в Константинополі почали збиратися собори єпископів, які знаходилися в столиці, по яким небудь справам. І вони вирішували назрілі церковні питання під головуванням Константинопольского архієпископа. На II Вселенському соборі був прийнятий 3-й канон, який затвердив таку практику. Він проголошує: «Константинопольський єпископ хай має перевагу честі після римського єпископа, тому що місто це є новий Рим»[3]. На IV Вселенському соборі 28 правилом такий порядок був остаточно затверджений.

В результаті такого скорого піднесення константинопольського архієпископа стало відчуватися суперництво між старим і новим Римом.

Незважаючи на зниження політичного значення Риму, римський папа, завдяки великому духовному авторитету, не втратив свого головуючого положення серед інших єпископів. Римські єпископи були предстоятелями тої Церкви, яка в важкі часи гонінь була притулком для гнаних, заступницею і ходатаїцею за них. Тому єпископи антиохійські, ієрусалимські, александрійські, єфеські та інші мали глибоку повагу до римського єпископа і по інерції продовжували звертатися до нього, як визнаного духовного авторитету, хоча самі також мали переважний вплив на оточуючі Церкви і першість голосу в них. З повагою до римської кафедри поєднувалася благоговійна пам’ять про святих первоверховних апостолів Петра і Павла, які поклали їй на Заході початок і прийняли тут мученицьку смерть, а також про багатьох інших Святителів, про незчисленний сонм постраждалих в Римі мучеників.

Віддалення царського двору дало римському папі набагато більше незалежності від державної влади, ніж константинопольському патріарху. Завдяки великому авторитетові серед народу, римський єпископ по-суті залишився єдиним представником вищої влади в Римі. Під час нападу на Італію варварів, папи виступали захисниками населення від варварського розграбування. І варвари, які завойовували Захід, для утверждення своїх позицій невільно мали потребу в визнанні себе духовною римською владою. Так поступово піднесення римського єпископа в очах західної спільноти стало очевидним і все більше укріплялося під опікою тих народів, які завойовували Захід.

Внаслідок цього, як пише історик Е. Поснов, відносини пап до візантийських імператорів почали складатися зовсім інакше, ніж відносини між патріархами і імператорами[4].

Маючи великий духовний авторитет серед народу і відчуваючи за собою політичну силу, римські папи під час тринітарних і христологічних спорів майже завжди приймали і захищали сторону православних. Папи були менш залежними від візантійських імператорів, які ради спокою в імперії і збереження своїх політичних інтересів в Єгипті, Сирії, Арменії, Антиохії примушували східних єпископів виносити компромісні рішення в питаннях віри.

Так в 484 році Римська Церква порвала відносини з Константинополем із-за промонофізитської політики імператора Зенона і патріарха Акакія. Розкол продовжувався 35 років і тільки імператор Юстиніан, який прагнув відновити на Заході древню Римську імперію, вимушений був будувати свою релігійну політику через примирення з Римом. Ціною цього примирення, як відмічає протоієрей Олександр Шмеман, було підписання патріархом і єпископами папістичного документу, якого ще ніколи не бачила Східна Церква. Православні патріархи Евфимій і Македоній, самі жертви монофізитства, уже прославлені як святі в Константинополі, повинні були бути засудженими своєю ж Церквою тільки тому, що вони правили нею в час, коли між Римом і Константинополем було перервано євхаристичне спілкування[5].

Так все більше і більше до авторитету римського єпископа примішувалося властолюбство і разом з тим, із-за компромісної політики візантійських імператорів, які примушували східних єпископів шукати компроміси в питаннях віри, росло непорозуміння в відносинах між Римом і Константинополем. На Заході, де було меньше боротьби з єресями, а більше фізичної боротьби поступово почало складатися враження про Схід, як єретичний «розсадник», який треба лікувати. Така думка особливо утвердилася в період іконоборництва.

Коли в 716 році на візантійський престол вступив імператор Лев III Ісавр і почав проводити іконоборчу політику, це викликало повстання в Італії. Римські християни хотіли вибрати іншого імператора і йти з ним проти константинопольського царя, щоби скинути його з престолу, як єретика. Папі Григорію вдалося заспокоїти народ обіцянкою врозумити імператора. На укоризни папи за відступлення від Церкви Лев відповідав, що ця справа повинна бути вирішена Вселенським собором. Але папа писав: «Ми не маємо православного імператора, який би по древньому звичаю прийняв участь в цьому соборі. Ти погрожуєш мені смертю, але знай, що римські єпископи поставлені, як би посередниками і суддями між Заходом і Сходом. Зір всього Заходу обернений на нас. Всі західні держави шанують апостола Петра як земного бога. Весь Захід готовий переконати тебе в цьому»[6].

Як можна судити по духу цього письма, папа вже досить чітко усвідомлює себе вище східних і західних єпископів, відчуває свою «вагу» серед західних правителів і надіється на їх підтримку, а тому не боїться східного імператора. Не дочекавшись від нього покаяння, папа відлучив його і всіх іконоборців від Церкви. Імператор відправив флот, щоб привезти папу в кайданах в Константинополь, але біля Равени флот був разбитий бурею. Стараючись все таки не залишити папу ненаказаним, імператор відібрав у римської кафедри патриномії в Сицілії і Калабрії, а Іллірик і Балканський півострів передав в юрисдикцію константинопольского патріарха. Цим самим імператор завдав папі великого морального і матеріального збитку. З цього часу ці території стали «каменем спотикання» в відносинах між Римом і Константинополем.

Порвавши відносини з візантійським імператором, під загрозою з боку лангобардів, папи побачили необхідність шукати союзників серед інших держав. Їх зір обернувся на набираючих в цей час силу франкських королів. Папа Григорій III вітав короля Карла Мартелла як переможця. Наступник Карла, Піпін, в подяку за отримане від папи королівське миропомазання, віддав Римській Церкві всі землі, відвойовані ним у лангобардів. Так був покладений початок світської влади пап.

З точки зору здорового глузду, іншого виходу у пап не було і в період іконоборництва вони діяли зовсім правильно, розірвавши відносини з імператорами-іконоборцями і зв’язавши свою судьбу з франкськими королями. Але, як відмічає історик Г. Борнан, «історія Церкви має свою особливість: з однієї сторони, живучи в світі, вона зазнає на собі його вплив; з другої сторони, нічого неможливо зрозуміти в Церкві, не враховуючи її життя духовного. Церква живе інакше, ніж світ, вона живе не по законах світу, а по законах духу»[7]. Тому вийшло так, що після припинення гонінь на шанувальників святих ікон, хоча церковна єдність між Константинополем і Римом була відновлена, духовний антагонізм між ними поглибився. Можна думати, причиною цього було те, що коли Константинопольська Церква після важкої боротьби з іконоборцями вийшла переможницею і в 843 році відсвяткувала торжество Православ’я, то Римська Церква, зв’язавши себе світською владою пап, проміняла свою духовну першість на політичну підтримку франкським королем.

На відміну від Пастиреначальника Ісуса Христа, Який на горі спокус відкинув пропозицію лукавого поклонитися йому, взамін на владу над всіма царствами світу, римські первосвященики на висоті великого авторитету, який по праву належав багатьом достойним їх попередникам не змогли відкинути цю спокусу.

Щоб якось на законних засадах обґрунтувати своє право на духовну і світську владу, в кінці VIII віку була придумана підставна дарувальна грамота, нібито Константина Великого римському папі Сильвестру, по якій св. цар Константин, прийнявши хрещення від папи, вирішив перенести свою столицю на Схід, а Рим і весь Захід віддав в духовне і світське володіння папі.

Папа Микола I вперше на практиці почав підкоряти своєму впливу світську владу і в той же час заявляти про свої права не тільки на Західну, але і на Східну Церкву. Привід вмішатися в справи Константинопольської Церкви папі дали виниклі в середині IX сторіччя суперечки між шанувальниками патріарха Фотія і скинутого імператором патріарха Ігнатія. Хоча папа прекрасно розумів, що обидва патріарха стали жертвами політики імператора і ділити їм нічого, але він хотів використати цю ієрархічну смуту з тою ціллю, щоб повернути собі Південну Італію і Ілірик і поширити свій вплив на Схід[8]. Але патріархи Фотій і Ігнатій розуміли, що їх інтереси спільні. І той і інший виступили на захист прав Константинопольської Церкви і папа майже нічого від них не добився. Коли спочив патріарх Ігнатій, то патріарх Фотій в 879 році скликав собор. Головною заслугою цього собору було те, що Рим і Константинополь в дусі рішень семи Вселенських соборів визнали спільну церковну традицію єдиної Православної Церкви.

По попереднім подіям можна думати, що таке соборне рішення, скоріше всього було продиктоване не духом братерської любові, а політичними вигодами. В цей час Риму і Константинополю потрібна була підтримка один одного в боротьбі з набираючими силу на Заході норманами. Але так чи інакше церковна єдність ще на деякий час була збережена.

В X на початку XI століття в відносинах між Римом і Константинополем наступив деякий затишок. Причинами цього була: двояка політика губернаторів Східної Італії, яка знімала проблему територій, особиста слабкість самих пап, які, будучи зв’язаними мирською владою, опинилися в центрі боротьби між грекофільською і прогерманською партіями і дуже швидко змінювали один одного. Крім цього, Х вік — це вік духовного занепаду християнства, як на Сході, так і на Заході[9]. Х вік — вік моральної кризи папства. Папам тоді ніколи було вирішувати проблеми відносин між Церквами. А на константинопольській кафедрі в цей час були досить невиразні люди, які ради політичної потреби візантійських імператорів, догматичну строгість ставили на другий план. Константинополю, що би то не коштувало, потрібен був політичний союз з Римом, щоб протистояти германському імператору і зберегти свій вплив в Південній Італії і Ілірії.

Відносини між Римом і Константинополем загострилися в той час, коли в Римі запанувала прогерманська партія і папський трон опинився в повній залежності від германського імператора, який, стараючись поширити свій вплив на Заході, не був зацікавлений в збереженні зв’язків з Візантією і все робив для того, щоб розірвати їх.[10]

Як можна судити по історичним дослідженням Е. Поснова, прот. А. Шмемана, Г. Борнана, ще деякий час візантійському імператору вдавалося здержувати натиск германців через церковно-територіальні уступки в Південній Італії прогерманському папі. Але коли на Константинопольську кафедру вступив безкомпромісний і рішучий патріарх Михайло Керуларій, то він не захотів жертвувати інтересами Церкви ради політичного зиску імперії. За його дорученням, один із видних візантійських ієрархів Лев Охридський написав твір проти латинських обрядів. Цей твір, попавши до рук прогерманськи настроєного кардинала Гумберта, не міг йому сподобатися. І він, в супроводі двох папських легатів прибув в Константинополь, щоб через імператора, який був зацікавлений в збереженні політичних зв’язків з Римом, смирити безкомпромісного патріарха. Але кардинал переоцінив силу імператора. Той нічого не міг зробити, так як патріарх користувався великою підтримкою народу. Тоді кардинал робить останній рішучий крок. Перед Богослужінням він зайшов в храм святої Софії і поклав на святий престол папську буллу з анафіматствуванням патріарха і всіх його сторонників, чекаючи, що тільки так зможе смирити патріарха. Але в столиці почався народний бунт проти легатів. У відповідь на поступок легатів, патріарх Михайло скликав церковний собор, на якому була проголошена анафема зачинщикам церковного розриву. Так був покладений офіційний початок церковного розколу. Протоієрей Олександр Шмеман та інші історики вважають, що розрив 1054 року був кільки зачатком розділення Церкви, що спочатку він переживався, скоріше, як один із тих тимчасових непорозумінь між двома кафедрами, яких було багато і раніше. Церковні зв’язки не всюди були зразу пірвані. По-справжньому, цей розрив переріс в кінцеве розділення, в расово-релігійну ненависть тільки в пору хрестових походів[11]. Але можна ще добавити, що все-таки, як бачимо по відносинам між старим і новим Римом напередодні розколу, духовний антагонізм між ними намітився ще в пору Вселенських соборів. І це відчуження росло по мірі того, як в відносинах між Церквами збільшувалася роль політичного фактору, що не повинно би мати місце по євангельському ідеалу.

Ми побачили, що розкол між православними і католиками був обумовлений цілим рядом факторів. Деякі науковці схильні наполягати на тому, що головною причиною розколу були саме проблематичні міждержавні стосунки між Константинополем та західними державами, які в той час почали набирати силу і не були зацікавлені в підтримці відносин з «другим Римом». Науковці вважають, що релігійну єдність можливо відновити через подолання політичного і етичного відчуження між Заходом і Сходом. Чи не тому нині в Росії і в Україні так активно через засоби масової інформації пропагується і нав’язується західній спосіб життя, західні цінності, нас активно підштовхують, щоб ми ввійшли до «європейського дому», в якому нібито разом зникнуть всі наші проблеми.

Але крім фактору політики є ще духовне життя, в якому, як підкреслювалося вище, існують свої закони, якими ніхто не має права нехтувати, бо творцем цих законів є не прості грішні люди, а Всемогутній Бог. В основі відчуження Риму від Константинополю була гордість римського папи, який зажадав бути не тільки першим духовним владикою серед рівних між собою єпископів Помісних Церков, а і адміністративним світським володарем над всіма ними, по всьому світу. Таке змішування духовної і мирської влади порушило Божу заповідь: «Віддайте кесареве кесарю, а Боже Богові» (Лк.20:25). Внаслідок цього Римська Церква втратила той духовний авторитет і ту велику благодатну силу, яку вона, як ми бачили із історії, мала раніше, щоб приборкувати невгомонні амбіції сильних цього світу[12]. І ми є свідками того, як після Першого і особливо після Другого Ватіканського собору зростають апостасійні (відступницькі) тенденції в Римській Церкві. Вона все більше нагадує собою не Христову Церкву, а політичну організацію, де мета оправдовує всі засоби її досягнення[13]. Як наслідок цього, римські костьоли в багатьох західних країнах навіть без зовнішніх гонінь на християн поступово перетворюються в музеї, концертні і виставочні зали. В традиційно католицькій і протестантській Європі вже дуже відчувається засилля вихідців з арабського мусульманського світу. Римська Церква поступово стала тою сіллю, яка втратила свою силу[14].

Всі інші розбіжності між Православ’ям і католицизмом догматичного і канонічного характеру — добавка до Символу віри filioque, служіння Меси на прісному хлібі, вчення про чистилище та інше, легко можна буде подолати, якщо римський папа захоче смиритися і не буде добиватися духовної і адміністративної першості серед інших єпископів.

Правда, в умовах прискореної глобалізації і одночасно жорсткої конкурентної економічної і фінансової боротьби між сильними цього світу, римський єпископ, щоб не втратити свою політичну вагу в цьому складному процесі, мабуть ніколи не зможе зректися своїх державних мирських регалій. Та система, яка створена майже за тисячолітню історію римської кафедри ніколи не дозволить папі одягтися не тільки в формальне (як звучить в його офіційному титулі «раб рабів Божих»), але в справжнє смирення перед Богом і людьми. Але, як пише святий апостол Петро, прямими наступниками якого вважають себе римські папи, «Бог гордим противиться, а смиренним дає благодать» (1 Петр.5:5).

Ось чому ми, православні християни, не можемо поєднатися з католиками західного і східного обряду. Як ми бачимо, розбіжності між релігійними конфесіями в пору глобалізації і стирання державних кордонів не тільки не зменшуються, але ще більше зростають.

[1] «Ми повинні пам’ятати, що Росія вступає, як і всі країни, в дуже небезпечну епоху глобалізації. В цю епоху виграє той, хто буде сильнішим, тому що знищуються існуючі границі, а в майбутньому їх буде ще менше»/Із виступу Святійшого Патріарха Московського и всієї Русі Кирила на зустрічі з студентами духовних шкіл.
[2] Римо-католики притримуються нового григоріанського календаря, а тому вони святкують Різдво Христове на 13 днів раніше, ніж православні — 25 грудня.
[3] М.Э. Поснов. История христианской Церкви. Брюссель, 1964. С.293.
[4] Там же. С.260
[5] Прот. А. Шмеман. Исторический путь Православия. Нью-Йорк, 1954. С.197
[6] М.Э. Поснов. История христианской Церкви. Брюссель, 1964. С.295
[7] Г.Борнан. Раскол 1054 года между христианским Востоком и Западом. Париж, 1964. С.3
[8] Про те, що патріархи стали жертвою політики імператора при посвяченні на кафедру в своєму письмі папі сповіщав патріарх Фотій.
[9] Преподобний Симеон Новий Богослов в той час писав: «Мало таких, а особливо в наш час, які би могли добре пасти і лікувати розумні душі. Притримуватися посту і довгих всенощних богослужінь, зберігати зовнішній вигляд благочестя деякі ще можуть, можуть деякі і словами з успіхом повчати, але досягнути того, щоб смиренням і постійним плачем відсікти свої страсті, і стяжати головні чесноти, таких мало»./ Преп. Симеон Новый Богослов. Творения. Т.I. Свято-Троицкая Сергиева Лавра, 1993. С.259.
[10] В 1054 році германський імператор Генріх II наказав папі Бенедикту VIII ввести в спів Символа віри filioque.
[11] Прот. А. Шмеман. Исторический путь Православия. Нью-Йорк, 1954. С.297.
[12] В релігійній полеміці, яка нині постійно ведеться між православними і католиками в ЗМІ, останні навпаки звинувачують православних єпископів в надто тісних стосунках з можновладцями, але ці звинувачення легко відкидаються всією історією Православ’я, в якій найбільшу частину часу Церква була гнана державною владою, навіть в часи, коли здається між ними була повна злагода, коли царі вважали за особливу честь отримати посвячення на свою владу від православних патріархів.
[13] Хіба можна оправдати відновленням історичної справедливості розгром греко-католиками трьох православних єпархій на початку 90-років минулого ХХ сторіччя? Чи не було політичним мародерством те, коли на розвалинах атеїстичного СРСР, користуючись повною релігійною безграмотністю населення, насаджалася, як людям несправедливо втовкмачували католицькі проповідники, рідна «батьківська» католицька віра?
[14] «Отже, сіль — добра річ, але коли сіль звітріє, чим посолите? Ні на землю, ні на гній вона не придатна — її висипають геть. Хто має вуха, щоб слухати, нехай слухає!» (Лк.14:34,35)