Язик мій — ворог мій

«За слова свої виправдаєшся, і за слова свої засудженим будеш». (Мтф. 12,37)

Наше спілкування з людьми здійснюється здебільшого через слова. Проте, мало хто вміє керувати своїм язиком, тобто говорити саме те, що потрібно і коли потрібно, говорити рівно стільки, скільки вимагає справа та рахуватися з потребою слухача і положенням того, хто говорить.

Отже, володіння своїм язиком — справжнє мистецтво. Воно є ознакою глибокого розуму та високого характеру. Як говорить св. Апостол Іаков, «хто не погрішає у слові, той є людиною досконалою, спроможною приборкати і власне тіло» (Послання Іакова 3;2)

«Якщо хто вважає себе добродійним, і свого язика не вгамовує, та своє серце обманює; у того пуста доброчинність» (1;26)

«Язик — то вогонь, прикраса неправди, язик у такому положенні поміж членами нашими, що сквернить усе тіло і запалює коло життя. А сам запалюється від геєни…» (3;6)

Мабуть, саме тому, що язик наш «запалюється від геєни», тобто пекельного полум’я, ми найбільше погрішаємо язиком. Нам здається дріб’язком лихе слово, сказане чи то в обличчя, чи поза спиною — таємно. Проте, Євангеліє прирівнює злослівника до вбивці. Дійсно, у пам’яті кожного знайдеться випадок, коли безсердечне слово вбило чиюсь любов, вихолодило серце або настільки підірвало моральні сили людини, що вона зневірилась у собі, в людях чи тяжко захворіла. Як часто замість цілющого бальзаму доброти ми виливаємо на близьких отруту зневаги, егоїзму, злоби та брехні.

Гнилі слова здатні отруїти душу, заразити її всіма видами пороку і нечистоти.

Ми часто не помічаємо, як сіємо довкола роздратування і ворожнечу. А з часом дивуємось неймовірно, коли посіяне нами проростає, отруюючи існування і нам, і оточуючим людям.

Язик — то вогонь, і запалюється він миттєво. Ми ще й не встигли цілком усвідомити сказане нами, а він вже попік, вже підпалив чиєсь серце засудженням чи образою, докором чи зневагою або просто брехнею.

Язик виставляє напоказ заборонене, переказує те, про що не просять, хвалить без розсуду і засуджує без роздуму. Як вчить Святе Письмо вустами мудрого Соломона: «При багатослівності не обминеш гріха, а той, хто стримує вуста свої — розумний». (Притчі 10,19)

Слово, за своєю природою — те ж саме, що й діло. Варто пригадати, що Всесвіт створений дією Слова Господнього. Сам Спаситель наш Ісус Христос називається Словом. То ж не думайте, люди добрі, що слово — це ніщо. Воно сповнене реальної творчої сили і, залежно від нашого волевиявлення, лікує, ранить чи вбиває. Сказане не є метафорою!

Варто кожному з нас уважно стежити за тим, що вилітає з нашого рота. Чи то троянди, як у героїні відомої казки, чи то бридкі жаби. Сказані нами слова заповнюють простір довкола, насичуючи життя трояндовим ароматом або гнилим і затхлим запахом зневаги та злоби.

Прислухаймось до святителя Феофана Затворника, який навчав: «Говорячи, ти народжуєш слово. Ти вимовляєш слово, і воно ніколи вже не помре, але житиме до Страшного Суду. Воно стане з тобою на Страшнім Суді і буде за тебе або проти тебе».

Добре вчиняє лише той, хто не говорить нічого, що не варте залишитись у душі іншої людини навічно.

Тож спробуємо нести людям лише слова, сповнені ніжної турботи і тепла, щоб наше життя наповнювалось любов’ю і тихою радістю.