Про ту правду, що у кожного своя

Правда дійсно у кожного своя, тільки не в тому сенсі, як зазвичай розуміють, що абсолютної, об’єктивної — правди для всіх не існує. А в тому, що ніхто з нас не здатен вмістити в себе всю повноту Правди Божої, і носить у собі лише її часточку. Саме ця часточка абсолютної Божої правди у кожного з нас своя.

Вона є чимось відповідним Істині, що живе в нашому серці синхронно з Божеством, що подібне у своїй суті до Божества. Саме голос своєї Правди людина чує у серці як голос Божий. І якщо особистість обирає послух цьому голосу, рано чи пізно, вона неодмінно зустрінеться зі своїм Богом.

А якщо людина помиляється, ототожнюючи свій голос з голосом Божим або просто настільки погано його чує, що перекручує суть почутого, помиляється у своєму тлумаченні почутого і вчиняє не по Божому? В житті всяке трапляється…

Був у мене один знайомий, який починав з того, що вирішив протидіяти злу в усіх формах, які б не зустрічалися на його життєвому шляху. Він вирішив ніколи не залишати зло непоміченим і безкарним, перейнявшись думкою, що замовчування зла, пасування перед ним сприяє його поширенню. Так, зустрівшись з хамовитим працівником ЖЕУ, він докладав його керівництву про негідну поведінку їхнього підопічного і вимагав покарати винного. Якщо він бачив у комусь занадто велику любов до самовозвеличування, та ще й таку, що прикидається смиренністю, він не пропускав випадку витягти цей недолік чи то жартома, чи то у відвертій розмові перед друзями й колегами. Ні, він не говорив нічого за спиною людини, а тільки прямо в очі, тому пліткарем його назвати не можна…

Коли бачив він халатно виконану роботу, теж ніколи не замовчував, а прямо вказував на недоліки тієї чи іншої справи. Дійшло до того, що навіть стосунки з власним сином у нього загострилися настільки, що з ним вони лише лаялися та сперечалися, адже син ніяк не хотів відгукнутися душею на батьківські вимоги, а батько не міг прийняти сина таким, яким він був і вимагав негайних змін. Те ж саме траплялось і з друзями, тому коли він намагався когось застерегти від помилок чи просто негідних вчинків, його ніхто не хотів слухати. Одним словом, недолюблювали його люди й трохи побоювались.

Варто сказати, що до себе цей чоловік був теж вимогливим і суворим, причому вмів визнавати свої помилки і не соромився вибачатися, якщо відчував себе неправим. І працювати він умів: старанно, від душі, так що його поважали, але… не любили. Досить довго мій знайомий мучився думками про те, в чому ж причина недоброзичливості до нього з боку навколишніх людей, іноді навіть вважав себе мучеником за правду. Проте серце його не задовольнялося цією відповіддю. Він відчував якусь неповноту її, лукавство, а як так, то прагнув знайти чітку відповідь на питання: що ж він робить неправильно, не відповідно до Божої Істини.

І хто знає, як би склалася його подальша доля, якби волею Божою не зустрівся на його шляху не те щоб праведник, а просто добрий серцем чоловік, який теж ратував за правду, тільки в ньому домінувала не вимога справедливості, а любов. Завдяки вчинкам цього чоловіка стало очевидним, що людям, для того щоб змінитися, необхідні наші любов, віра і підтримка — віра в їхнє добро, в їхню здатність бути гідними людьми — одним словом, діяльна віра інших в їхню маленьку Правду.

Тому й не приносить очікуваної праведності сама імперативна — категорична — вимога того, що має бути. Не дарма ж святі люди кажуть, що найвищою справедливістю насправді є любов. Адже тільки любов спроможна розгледіти в навколишніх недосконалих людях їхню маленьку богоподібну правду, і повірити в неї, нібито в свою.

Точно, як у байці афонського старця Паїсія про бджілку та муху. Шкода, що зазвичай ми поводимося подібно мухам, оскільки видивляємося в людях, у першу чергу, їхню неправду й нечистоту, щоб засудити їх, піднятися над ними хоча б у власних очах. А справжня любов — доброзичлива, щира, глибока — уподібнюється бджілці, бо зацікавлено шукає в людях лише квітучі паростки Правди. Саме такою самовідданою підтримкою віри, надії і любові народжується в реальність богоподібна особистість, потенційна можливість якої прихована в кожному з нас.

На цій високій ноті добре було б і закінчити, якби тільки з нами не траплялося й інше. Доволі часто, намагаючись бути (чи виглядати) «терпимими» й «великодушними», ми занадто багато честі віддаємо суб’єктивній неправді інших людей, і при цьому зраджуємо оту саму богоподібну Правду. Та це вже тема для нової і дуже непростої розмови, котра, вірю, колись відбудеться.