Що є істина

Уже звичним явищем останнім часом є дискусії на релігійну тематику. Кожен, хто бодай трішки є небайдужим до релігії, не залишається осторонь обговорення даних тем. На шпальтах періодичних видань, в глобальній мережі Інтернет та й просто в приватних бесідах лише ліниві не говорять про проблеми, що лежать у цій площині. Обговорюють усе: від не зовсім вдалих спроб продемонструвати свою релігійність публічними особам до таких локальних внутрішньо церковних питань, як Таїнства, пости, «тут стань», «там поцілуй», «а там стільки раз перехрестись» тощо.

Та все ж найгострішим і найактуальнішим на сьогодні повинне залишатися питання істинності релігії. Людину ж, котра шукає правду, найбільше з пантелику збиває те, що усі релігії претендують на істину і винятковість. Та це й не дивно, адже усі, вище згадані питання особистого благочестя, без з'ясування істинності є не більше, як риторичними. Таке собі толочіння води в ступі. Без з'ясування істини і сама сутність релігії є звичайною філософією.

Баталії навколо даного питання точились і будуть точитись доколи людство житиме на планеті Земля. Але для свідомості кількох останніх поколінь, що живуть на пострадянському просторі, це питання є доволі новим (виходячи, правда, з того, що все нове — це давно забуте старе). Ворог роду людського добре спромігся, аби переконати наших дідів та прадідів, що релігія людству не потрібна, що вона є одурманенням народу, є породженням темноти і неграмотності, а потрібна була лише для того, щоб мати контроль над народними масами. Але виконавці диявольського задуму — усім відомі історичні особи, при своїй «освіченості» не здогадувались про те, що самовиражене Я — це не тіло з головою, руками та ногами, а душа, котра якраз і пояснює індивідуалізм кожної особистості. До речі, ніщо так яскраво не доводить факту присутності в тілі живої душі, як його смерть. Сама ж душа за своєю природою є такою, яка не може існувати без першоджерела свого буття, як річка не може існувати без підземного водяного джерела. Кожній живій і здоровій душі притаманне прагнення до істини. Саме цю думку й доводив вчитель християнства Тертулліан, котрий жив на межі ІІ–ІІІ століття нашої ери. Він казав, що душа з самого початку свого існування християнка. Власне цей факт і пояснює постійне її прагнення до поєднання з Богом.

Це вчення на початку нашої ери було далеко не новим. Таке прагнення душі розглядалось вчителями та філософами і до нашої ери. Так видатний римський оратор, історик і політичний діяч І ст. до н. е. Цицерон вважав, що термін «релігія» походить від латинського дієслова «relegere», що означає «благоговіти», або «ставитись до чогось з особливою шанобливістю». Виходячи з цього, саму істину релігії Цицерон вбачав в особливому благоговінні перед вищими силами, без чого поклоніння їм перетворюється в бездушну доктрину. Але вже скоро, з пришестям в світ Спасителя, стало зрозумілим, що самого лише благоговіння перед чимось таємничим, навіть якщо йдеться про богопоклоніння, недостатньо, щоб наповнити змістом це поняття. Тому вже в 330 році н. е. християнський письменник Лактанцій вважає, що термін «релігія» походить від лат. «religare» (пов'язувати, з'єднувати), тому і її сутність він вбачає в союзі благочестя між людиною і Богом. Трохи згодом інший вчитель християнства середини V ст. блаженний Августин міркує, що релігія (від лат. «reeligere» — з'єднання того, що колись було втрачене) це відновлення колись втраченого союзу між людиною і Богом.

Очевидним є те, що над питаннями релігії, зокрема її змісту, не одне століття розмірковували зовсім не темні, а найосвіченіші люди як до, так і після появи християнства. Але для людини мало бути переконаним в необхідності релігії, мало знати в чому її сутність. Для справжнього богопоклоніння потрібне визначення істинності. Саме про це запитала в Спасителя самарянка, коли побачила в Ньому пророка. Вона поставила найголовніше для себе питання, на яке лише пророк і міг би відповісти. Де поклонятися Богові — на горі Гаризим, чи в Єрусалимі? Саме на цьому наголосив Христос, коли відповів: «...Істинні поклонники будуть поклонятись Отцю в дусі й істині, бо саме таких поклонників Отець шукає Собі» (Іоан. 4:19—23).

Якщо в період диктатури безбожницького режиму питання істинної релігії було геть непотрібним, то сьогодні воно є дуже насущним. Часи змінились. Реалізовувати свою релігійність можна. Та от біда: через сімдесят з лишнім років відчуження від живої традиції матері-Церкви народ забув як це робити правильно. Звідси і походить феномен нашого часу. Народ переплутав поняття істинної віри і звичайної релігійності. Багато хто сьогодні себе втішає тим, що він заслуговує нагороди в Бога вже за те, що живе добре. Він нікого не вбив, нічого не вкрав, з сусідами не свариться і один раз щороку робить Богу велику послугу — приходить в храм посвятити паску і причаститись. Результат такої віри очевидний: «Мені в храмі не цікаво. Коли б туди не прийшов, все „Христос Воскрес“ співають». І це, потрібно зауважити, не найгірший випадок. Гірше тоді, коли поняття істини нівелюється взагалі. За істинну віру сприймається будь-яка релігія, аби вона не заважала мені жити в моє задоволення, а ще краще — виправдовувала мої страсті. «В православному храмі не цікаво і важко бо служби довгі, під час служби треба стояти, а ці пости... А от в храмах харизматів можна не лише посидіти, а й полежати, навіть потанцювати»! Чи не правда, погодьтесь, прекрасно усвідомлювати себе вже спасенним? «Для чого багатоденні пости, для чого скорбота с приводу твоїх гріхів? Живи і насолоджуйся! Іісус тебе вже спас. А коли приведеш до нас ще кілька чоловік, то Бог навіть не буде знати, де тебе посадити поблизу Себе» — кажуть Свідки Ієгови. Деякі в гонитві за легалізованими насолодами йдуть ще далі. Аби виправдати найогидніші плотські страсті, повернулись до релігії, що панувала на Русі до її хрещення, тобто до язичництва в усій його «красі». Кожен, хто не полінується і в Інтернеті спробує пошукати ключові слова «РУН віра», «рідновіри», переконається не лише в розмасі цієї релігії, а й її нахабності. Справжніми православними вони називають себе, а не Церкву, що бере свій початок від першої Церкви на землі — прабатьків Адама і Єви, створеної Самим Богом.

Все вищенаведене, людині, ще здатній мислити, повинне вказувати на те, що пошук істини серед розмаїття релігій повинен стати основною метою в її житті.

Дана стаття не претендує на фундаментальну апологетичну працю. У скарбниці Церкви є досить серйозних творів на цю тему, і бажаючі можуть безперешкодно ознайомитись з ними. Та й неможливо людину, небажаючу слухати істину, примусити це робити. Неможливо з двох причин. Перша: такого не робив Сам Богочоловік Христос. Своїм учням Він теж заповів: «Не давайте святого псам, і не розсипайте перл своїх пере свиньми, щоб вони не потоптали їх ногами своїми...» (Мф. 7:6). Причому під свинями Христос розумів не язичників, до яких власне і послані були апостоли, а саме тих, які вперто не хотіли їх слухати. Друга: примус ніколи нікого не приводив до утвердження вільної волі в любові і, відповідно, в істині. Любити ж не примусиш, а усі спроби призводять до пекла ще на землі. До речі, щодо пекла. Самé пекло є нічим іншим, як проявом любові Творця до Свого творіння, яке свідомо в житті відмовилось від істини і правди, тобто від раю. Любов полягає в тому, що свідомому грішнику і боговідступнику, при насильному поселені його в раю, було б важче, ніж у пеклі, адже в раю він вічно почував би себе, мов «не в своїй тарілці». Дана ж стаття є невеличким настановленням тим, хто сумнівається і вже готовий при допомозі Бога шукати істину, і нагадуванням для тих, хто її знайшов, але дозволяє собі жити, не утверджуючись в ній, не поглиблюючи свої знання і віру.

Отже, що є істина? Таке ж питання Христу перед Його стражданнями задав Пілат. Різниця лиш в тому, що для Пілата поняття істини не існувало. Він був із тих людей, які надавали перевагу пустій філософії, що стверджувала: «Тільки те є істинним, що немає ніякої істини» (Пліній). Відповідно, йому здавалось безглуздям, що хтось готовий прийняти смерть за якусь мрійливість, за те, чого не існує. У нас же не повинно виникати сумніву, що істина існує. Нам просто необхідно розібратись, де вона.

Як вже було сказано, усе розмаїття релігій претендує на істину, але, не залежно від того, вона все ж таки одна! Видатний богослов О. І. Осіпов каже, що по своїй природі істина інтолерантна, тобто вона не може терпіти неістину. І справді, якщо їй можна було б знайти альтернативу, вона не могла б претендувати на винятковість. Наприклад, те, що людина живе, — істина, те, що вона померла, — теж, а от наполовину мертвою вона бути не може. Тому коли здоровому глузду намагаються нав'язати таку «істину», він справедливо відмовляється від неї. Сьогодні ж народний глузд дещо хворий. Варто уважніше подивитись на повсякденне життя православного люду, щоб помітити страшну патологію. Православний народ без докорів совісті тягнеться в іновірний храм лише тому, що той ближче біля дому, приймає там таїнства, керуючись лише тезою греко-католицького священика «яка різниця, Бог один». До речі, ця теза якнайкраще вказує на винятковість істини. Ми вже сказали, що для філософії істини як певного нерухомого, незмінного абсолюту не існувало. Проте в християнстві вона завжди ототожнювалась з Богом, Який, як Він Сам сказав через Мойсея, є один (Втор. 6:4). Тому, якщо Бог один, то й істина неодмінно одна.

Єдиною Істиною, яка відкрила людству істинного Бога, є Господь Іісус Христос (Іоан. 14:6). Та варто було Йому Самому відкрито про це сказати, як за радісним «осанна» (Мф. 21:9) почулось страшне «розіпни Його» (Мр. 15:3). Це кричав народ, котрий щедро був обласканий милістю Сина Божого Іісуса Христа. Народ через свої політичні амбіції виявився нездатним прийняти Божественну Істину. І сьогодні, через більше, як дві тисячі років по тому, ситуація докорінно не змінилась. У нашій Батьківщині народ не сприймає за істину те, що ніби-то суперечить духу націоналізму та принципам незалежності держави. В дусі злоби та ненависті до істини задихаються діди, отруюються батьки, передаючи цю ракову пухлину в спадок своїм дітям.

Неможливо сказати точно, коли скінчиться ця духовна епідемія і чи скінчиться взагалі. Одне можна сказати впевнено: допоки кожен громадянин нашої держави не зрозуміє, що він є чадом Божим (для Божого чада ворогом є не «москаль» і не «жид», а диявол), цілі покоління будуть гинути в сатанинській ненависті один до одного. Допоки для кожного пересічного українця оцінка істинності його релігійних поглядів не стане пріоритетним питанням і православна віра (що досі в незмінному стані зберігає істину, відкриту Богочоловіком Христом) не стане осьовим центром його життя, годі сподіватись на благополуччя в державі. Нас весь час будуть «завойовувати» новозавітні хананеї (Суд. 3:5—8), моавітяни (Суд. 3:12—14), вавилоняни (4 Цар. 25) і римляни (сер. І ст. до н. е.).

Отже, «...пізнайте істину й істина зробить вас вільними» (Іоан. 8:32)!

orthodoxy.org.ua