Священний Синод УПЦ благословив відкриття, Свято-Троїцького Велико-Будищанського монастиря
20 липня 2012 в резиденції Предстоятеля Української Православної в Свято-Пантелеймонівському монастирі в Феофанії під головуванням Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Володимира відбулося чергове засідання Священного Синоду Української Православної Церкви.
Члени Священного Синоду заслухали рапорт Високопреосвященнішого Митрополита Полтавського і Миргородського Филипа про відкриття (відродження) Свято-Троїцького Велико-Будищанського монастиря в с. Писарівщіна Диканського району Полтавської області.
Своїм рішенням (журнал 56) Священний Синод благословив відкриття (відродження), Свято-Троїцького Велико-Будищанського жіночого монастиря.
Окрай золотавих хлібних ланів та смарагдових пишнотілих лісів Диканської заповідної оази знаходиться писана Богом красуня Писарівщина. Вбрана у пелерину туманних луків, підперезана стрічкою тихоплинної Ворскли, задухмянена витонченими ароматами різнотравного довкілля, захищена обіймами древнього парку, вона притягує і зачаровує. Очі милують живописні краєвиди, душу переповнюють емоційні сплески, тіло оновлюється дивовижною легкістю і наснагою, а дух утверджується невидимою, проте відчутною благодаттю. Загляньте, бодай проїздом, до цього дивного села. Дорога від Великих Будищ в'ється поміж розлогих ярів та пагорбів і обережно опускається на рівнину. Ще трішки — і центр.
Завзятого господаря чи практичного підприємця безперечно привабить там цілісний, однак, вочевидь «безгоспний» комплекс напівобжитих споруд та занедбаних майданів. Закономірно виникне запитання: що це? Для місцевих вихрястих школярів — то найкраще місце для футболу і інших фізкультурних звитяг. Для замріяної молоді — традиційне місце романтичних побачень та вечірніх зібрань. Люди середнього віку поспішають туди на роботу, випасають худобу чи просто збирають урожаї «нічийних» фруктів. І лише ті, чиї чола помережені літами, з натугою згадують: батьки переповідали — в минулому тут був великий жіночий монастир. Він, колишній переселенець із сусіднього Чернечого яру, почувався на писарівській землі якнайкраще. І злету досяг — небувалого! Проте, як кажуть, йому не пощастило з епохою...
Писарівщанський Свято-Троїцький монастир бере свій початок з дівочого Спасо-Преображенського, що знаходився на території сучасного Чернечого яру. В архівних складнях обидві обителі значаться під назвою Великобудищанські. Справа в тому, що на час виникнення чернечоярського монастиря власне села не існувало, а найближчим до нього поселенням були Великі Будища (історія міцно «прив'язала» останнє до подій Полтавської баталії і тісно «вплела» в Кочубеївський родовід). «Приписаний» до Великих Будищ чернечоярський монастир згодом переселиться у сучасну Писарівщину і перенесе туди свою територіальну назву.
Але почнемо все спочатку. Хоча літописного початку немає. Він затамований у схронах століть. Його знають чернечоярські печери — живі очевидці великих подвижницьких справ, а для нас, сучасників, — мовчазні хранителі глибинних таємниць і терплячі спостерігачі потуг пошуковців.
«Вузька звірина тропа веде мене до крутого схилу. Глибочезна улоговина схожа на тихе молочне озеро. Туман затопив її по вінця. І здається, що ніякого крутосхилу нема й не було. Та варто зробити лише кілька кроків і вже не в силах стримати ніг. Я пробую ухопитися за якесь деревце. Це вдається не відразу. Спускаюся нижче, і ліворуч з`являється щось схоже на вовче лігво. Печера». Так у своєму краєзнавчому нарисі «І стежки праслов'янська в'язь...» описує це місце назавжди закоханий у Полтавщину, вже покійний письменник Тарас Нікітін. Одним із перших він художнім словом доторкнувся оповитих серпанком таємниць рукотворних підземних споруд. Нині тема печер — це вже не просто зацікавленість чи дослідницький потяг, а певне археологічно-наукове надбання. Щоправда, робота всерйоз розгорнулася минулого літа... Відкрито три печерних об'єкти на схилах Яковенкового та Вовчого ярів. Ще семеро зафіксовано, а це — чимале завдання на найближчий час. Статечним дослідникам, допитливим краєзнавцям та мобільним туристам варто перейнятися цією темою — вона того заслуговує.
До того ж, нам слід низько вклонитися тим, хто, попри всі фінансові складнощі та повсякчасне суєтне «ніколи», не тільки на словах, а й на ділі все ж зробили чимало. Серед них: уродженець Диканьки, опішнянський науковець Анатолій Леонідович Щербань та директор історико-краєзнавчого музею, краєзнавець Василь Петрович Скорик. Творчої наснаги і успіхів побажаємо також начальнику відділу охорони пам'яток археологічної спадщини Київського НДІ, кандидату історичних наук Тимуру Анатолійовичу Бобровському. А ще сподіваємося на підтримку диканчан і, що найголовніше, дуже просимо їх: не заважати проведенню пошукових робіт нерозумним втручанням і запобігати шкідливим вчинкам дітей, які іноді негідно поводяться на історичному, більше того — святому печерному місці. Наразі будемо оптимістами.
А тепер — знову до історії. Точніше, до тих малочисельних її цеглинок, з яких логічно маємо щось звести. Відкриємо маловідомий доскіпливим науковцям машинописний «Очерк о истории Спасо-Преображенского скита Велико-Будищанского Свято-Троицкого женского монастыря». Рік друку — 1962, автор — ігумен Іоанн Котляревський (людина, яка заслуговує великої поваги, в наших подальших публікаціях ми присвятимо їй окрему сторінку). Цитуємо мовою оригіналу: «...на склонах холмистого берега, омываемого рекой Ворскла, с незапамятных времен известны были пещеры, ископанные по примеру Киевских, в которых обитали отшельники. Все это свидетельствует, что подражатели жизни Киевских пустынножителей, имена которых не сохранило и народное предание, давно облюбовали эти крутые глинистые склоны, покрытые дремучими лесами, и из своих одиночных келий-пещер создали необходимые условия для устройства в дальнейшем общежительного мужского монастыря. По некоторым указаниям в справочниках, он и был основан в 17 веке».
У дореволюційного дослідника полтавського краю Л.В. Падалки зустрічаємо: «... на крутій горі правого берега річки Ворскла в дикій місцевості, серед пролісу, з незапам'ятного часу видніється печера».
Ще один тогочасний дописувач «Полтавських Єпархіальних відомостей» священик Іоанн Костенко у виносці до свого опису «Прошлое и настоящее Старомлинской слободки, или Велико-Будищский общежительный Свято-Троицкий женский монастырь» зазначає: «...и теперь еще в лесу около бывшего монастыря существуют пещеры, где, вероятно, укрывались первые обитатели этого места, носящие название «монастырских пещер».
Коли саме виникли останні — досі немає чіткої відповіді науковців. Покладаємося на майбутні археологічні дослідження. На сьогодні ствердити можна лише одне — печери рукотворні і започатковані самітними ченцями-поселенцями. Тож не дивно, що чернечоярські підземні обжитості іноді ще у нас називають скитом. Цілком доречно розтлумачити значення цього слова.
Однією з перших оаз чернецтва сповна можна називати Єгипет — саме там воно виникло і визріло у певні форми. Ченці-відлюдники, які прагнули великих духовних досягнень, жили в Єгипті не в гуртожитних обителях, а переважно обирали для свого молитовного перебування пустелю. Іноді подвижники збиралися по декілька чоловік і спільно розділяли всі складнощі аскетичного життя. Єгипетська пустеля Скит особливо уславилася такими насельниками. Згодом назва Скит стала загальною і нею почали називати невеликі чернечі громади, що жили за особливо суворим уставом. У нас, на Русі, скити призначалися переважно для тих чорноризців, які, попередньо досягнувши у загальних обителях певних чеснот, усамітнювалися задля більших молитовних подвигів. Скити влаштовувалися на певній віддалі від головного монастиря, вхід богомольців туди був значно обмеженішим. Щоправда, з часом вони набули ще однієї функції — господарчої, часто слугували своєрідним дачним подвір'ям для материнської обителі і залежали від неї. На практиці багато скитів згодом так духовно зміцнювалися і зростали кількісно, що отримували статус адміністративної одиниці, тобто самі ставали монастирями.
З огляду на це, чернечоярське чоловіче печерне поселення на початковій стадії існування могло бути скитом. Але тоді виникає запитання: до якої обителі він належав? Проглянемо єпархіальний звіт-нарис «Упраздненные и прекратившие свое существование православные монастыри в пределах нынешней Полтавской епархии», датований 1897 роком. У ньому читаємо: «Преображенский, Велико-Будищский, мужской, ныне местечко Великие Будища, Полтавской губернии, Зеньковского уезда, в 47-ми верстах к юго-востоку от Зенькова. Вероятно, основан в 17-ом столетии, как и одноименный с ним женский монастырь; при издании штатов в 1786 году упразднен».
І цей і попередній тексти стверджують: на час свого «упразднения» чоловічий монастир зареєстрований уже як самостійна обитель, а не просто скит. Забігаючи наперед, обмовлюся, що однойменний жіночий чернечоярський монастир (про нього йтиметься в наступній публікації) значно молодший від чоловічого. Тож вірогідність того, що чоловіча і жіноча обителі були ровесниками — дуже мала. Археологічні дослідження натякають: печерна чоловіча обитель значно старша — її підземні келії, можливо, сягають XVI, а то й XV століття.
Прагну віднайти у вищевказаному звіті монастир, до якого міг належати печерний скит. Єдине, що привертає увагу — Красногірський Миколаївський Гадяцький, заснований у 1442 році, саме тоді «когда многие православные, страшась преследования от католиков, искали прибежище в пустыне». Ця обитель була чи не найстаршою на території сучасної Полтавщини.
А за територіальним розташуванням мене зацікавлює інший монастир — Преображенський Скельський, що у Зіньківському повіті Полтавської губернії, оскільки він — найближчий до Чернечого яру. Проте останній занадто молодий (рік його народження — 1660).
Звісно, вірогідність приналежності чернечоярських печерних насельників, так би мовити, їхня «приписка» до когось «старшого», — це лише моя думка, якою я прагну пояснити вживання в історичних контекстах слова «скит».
Чернечоярський чоловічий монастир спочатку був тільки підземним (себто, під спудом мають бути виявлені храми). Пізніше він, безперечно, міг вийти і на поверхню (як доказ — досліджені поруч з печерами і над їхнім пагорбом ділянки землі, які могли слугувати місцем для церкви і невеликим обробленим угіддям). Поряд із печерними виходами жебонить криничка, вода в якій дуже чиста, смачна і, вірю, має благодатну цілющість. Переповідають, що їх там колись було декілька, а ще ця місцевість славилася озерами — Гнатове, Сага, Дряпачка та Монастирське. Тож не дивно, що в давнину її називали Чернещиною, або ж Чорним (від чорноризців) яром. Молитовне життя печерників мирно дихало благодаттю, освячуючи довкілля і, безперечно, нікому не заважало. Щоправда, як кажуть, крім нечистого.
Як закінчив свое чернечоярське існуваня чоловічий Спасо-Преображєнський монастир достовірно невідомо. Аналізуючи дотичні до теми історичні документи та дослідницкі припущеня, загалом погоджуюсь зі словами ігумена Іоанна Котляревського: «После полтавской победы Петр I, восстановив поврежденный Карлом ХII во время осады города, Крестовоздвиженнский монастырь.., перевел туда монахов из В. Будещанского, что в Чернечем Яру, монастыря». Нагадаю, що Хрестовоздвиженська обитель опісля Полтавської баталії була оновлена стараннями полтавського полковника Василя Васильевича Кочубея.
Післямова
Православна віра стверджує: храм — це не просто архітектурний шедевр або ж культурно-історична споруда людства, що очищає його життя і діяльність. Передусім це — дім Божий. Він благословляється на землю з Вічності і стає на землі Вічністю. І ніщо — ні земні стихії, ні воєнні руйнації, ні суперечки, спричинені політичними амбіціями, — не владні його знищити. Там, де згасає молитва людей — невидимо служать ангели. Мудрі наші прадіди твердо дотримувалися правила: на місці церковної споруди ніколи не можна будувати нічого іншого. Натомість перевлаштовувалися інші храми, чи, принаймні, культова місцина якимось чином ізольовувалася.
Вже майже 80 років стіни колишнього Свято-Троїцького храму Великобудищанського монастиря, що в Писарівщині, не чули молитовних співів. Безбожний подих 20-х років ХХ століття, здавалося, назавжди згасив свічу молитви...
Але вона не загасла, вона продовжувала всі ці десятиліття невидимо жевріти благодаттю. І зараз з новою силою спалахнула.
26 січня 2008 року Писарівщина відправляла службу Божу. Перша Літургія за стільки літ! Як молитовне джерельце — від колишньої благословенної монастирської ріки... Я стояла у фрагментарно відтвореному вівтарному приділі храму, позаду місцевих парафіян та гостей, і мені здавалося, що поруч зі мною — значно більше людей. Я відчувала присутність тих, хто, власне, і вимолив цей день — сотень колишніх насельниць, репресованих священників та черниць, розігнаних місцевих богомольців. Там, на тому світі, вони благали за нас, і на цьому богослужінні відчутно перебували поруч з богомольцями.
А у храмі молилося так легко! Попри всі пережиті ним осквернення і перевлаштовування. Десятки літ його паплюжили, нівечили, хотіли забрати у Бога... Але врешті-решт опустили руки, бо принаймні зрозуміли: з Богом воювати безглуздо, бо Він зганьбленим ніколи не буває!
Опубликовано: 27/07/2012