Гріх розколу

5 липня 1054 року у Константинопольському храмі Св. Софії, під час богослужіння, папські легати (посли) гордовито поклали на св. престол вирок церковній єдності — акт відлучення східного патріарха та всієї грецької церкви. А Михаїл Керулларій, у свою чергу, зібрав Константинопольський собор, на якому анафемствував папських легатів. Цей історичний факт вважається датою остаточного розділення східної та західної церков. Відтоді ж православні припинили молитовне згадування папи під час богослужінь. Та, на думку більшості істориків, насправді нічого особливого тоді не відбулося. Просто зірвалася чергова спроба відновити спілкування між Римом і Константинополем. Стосунки між ними давно були напруженими і спілкування церков порушувалось вже з V століття. Справжнє ж розділення церков почалося під час хрестових походів (ХІ–ХIII ст.), коли хрестоносці нищили православ’я і православних з такою жорстокістю, що шокували навіть мусульман...

Римська імперія, по причині різнорідності населення, і в дохристиянський період, і в християнський, помітно розділялася на дві половини — східну і західну. В першій переважали греки, в другій — римляни. Вони відрізнялися один від одного характером і направленням свого життя та діяльності, способом мислення, культурою... Зрозуміло, що така різниця народних характерів певним чином розділяла і Церкву, але єдність віри, таїнств, церковного устрою була гарантом церковної єдності у Христі.

Після реформи Костянтина Великого, коли зникла загроза смертної кари за сповідання християнства, до Церкви почали потрапляти номінальні християни, котрі шукали тут не істини й спасіння, а самоствердження й власної вигоди. Тоді почався новий період в історії Церкви, можливо більш небезпечний, ніж боротьба за виживання під час гонінь — період постійної борні з єресями за чистоту християнської віри. Диявол просто змінив свою тактику: не знищивши Церкву зовнішніми репресіями (що тривали близько 300 років), він намагається розколоти її зсередини. Доречі, у перші століття християнства єресі мали переважно трінітарний (про Бога-Трійцю) та христологічний (про Особу Іісуса Христа) характер. Сьогодні — час екклесіологічних єресей — себто тих, що стосуються вчення про Церкву.

Так історично склалося, що інтереси західної церкви відрізнялися спрямуванням на зовнішнє: владу, управління, організацію. На сході ж більше опікувалися виведенням догматів віри задля протистояння єресям. Весь тягар цієї непростої роботи понесли на собі греки; римляни ж, як то кажуть, лише «злизували вершки». Всі церковні догмати затверджувалися Вселенськими Соборами — головним органом управління Вселенською Церквою.

Слід наголосити на тому, що догмати не є просто теоретичними абстракціями, — вони стали відповіддю на реальну життєву потребу. Якби не було єресей, не було б і догматів. Потрібно ж було відокремити істину від омани, правду від брехні. От Церква і шукала критерії істини. Соборні рішення — ороси — це лише кордони, вийшовши за які неможливо зберегти істину (тобто те, що є справжнім, що є насправді).

Доки Церква обмежувалася незначною кількістю людей, зберігати істинне віровчення було легше. З поширенням християнства виникла потреба у короткому викладенні основ віри. Молитва, яку сьогодні ми знаємо як Символ віри, якраз і є таким зведенням істин християнського віровчення. Текст її був затверджений на перших Вселенських соборах, що проходили в IV столітті (325 і 381 рр.). Всього таких соборів було сім.

Ніхто не має права вносити зміни до вже затверджених Церквою догматів. І справа, навіть, не в анафемі, що накладається на зухвалих реформаторів, які свій маленький розум, своє Я ставлять вище за соборний розум Церкви. Перш за все такі дії призводять до відпадіння від істини, адже з втратою чистоти віровчення ушкоджується й моральність, втрачається здатність здравого мислення, серйозних змін зазнає весь устрій життя.

Запорука церковної єдності — у догматичній, канонічній та літургійній єдності. Саме на цій ниві протягом століть зростав розкол між східною та західною церквами. Остання поступово відхилялася від основ православної (правильної, без викривлень) віри. Ми не будемо говорити про речі, які потрібно довго пояснювати. Звернімося лише до очевидних усім прикладів.

Центром християнського життя є Причастя. Так от католики, всупереч заповіді Самого Христа, не причащають своїх прихожан Крові й Тіла Христових, — їм подається лише Тіло. Священики ж їхні чомусь причащаються і Крові, і Тіла!? Навіщо ж так обкрадати свою паству? Сподіваюся, всім зрозуміло чому таке нововведення є неприйнятним для нас.

Жахливим викривленням церковного устрою став також інститут папства. На протязі багатьх століть Рим намагався підкорити своїй владі світ увесь і Церкву Христову. А в 1870 році католицька церква прийняла догмат про папську непогрішність. Мало кому, навіть з католиків, відомий повний текст цього догмата. А тим часом слова цього документа здатні викликати жах у серці будь-якого християнина. Наведу лише деякі фрагменти тексту:

«Папа є божественна людина і людський Бог. У владу і волю Папи віддано все, і ніхто і ніщо не можуть йому опиратися. Якби Папа повів за собою в пекло мільйони людей, то ніхто б з них не мав права запитати його: отець святий, навіщо ти це робиш?

Папа непогрішимий, як Бог, і може робити все, що Бог робить.

Папа може змінити природу речей. Він владний з неправди створити правду, владний проти правди, без правди і всупереч правді робити все, що йому завгодно. Він може заперечувати проти апостолів і проти заповідей, переданих апостолами, може виправляти все, що визнає потрібним, в Новому Завіті, може змінювати самі Таїнства, встановлені Іісусом Христом.

Папа вищий за Апостола Павла. Він може тому заперечувати проти послань Апостола Павла і віддавати накази, протилежні його посланням.

Потрійна корона Папи означає потрійність його влади: над ангелами на Небесах, над людьми на землі і над бісами в пеклі.

Якщо Папа прорік вирок проти Суду Божого, то Суд Божий має бути виправлений і змінений.

Папа є все над всім і може все».

У книзі католицького єпископа Буго (Bougaud) «Церква», папа прирівнюється до Таїнства Євхаристії, що є блюзнірством з точки зору Православ'я: «В таїнстві Євхаристії маємо, так би мовити, лише «половину» Христа. Бо Він «німий» у таїнстві Євхаристії. Де ж шукати іншу «половину» Іісуса Христа, що реально перебуває в Церкві? — Вона у Ватикані: вона в папі. Папа є другий спосіб реальної присутності Іісуса Христа в Церкві»

Згідно слів єпископа Буго, Христос створив папу раніше Церкви, і Церква — вже творіння не Христа, а папи: «Це велика таємниця: церква є безперестанне й постійне творіння папи... Отже, все виходить від папи. Він творить Церкву; і в ній і через неї він освічує і освячує душі».

Гадаю, не важко помітити, що у католицтві відбулася заміна Христа Спасителя — людиною, папою.

Доречі, до Символу віри, про який ми говорили раніше, католики теж внесли своїх змін. За таких обставин хіба можливо було зберегти єдність західної і східної церков? Хіба що всупереч істині...

Щодо хрестових походів, то вже найперший з них привів греків в заціпеніння варварством, грабіжництвом, святотатством та вбивствами. Історичні джерела свідчать, що лицарі хреста вели себе, як виплодки пекла: зривали св. ікони й топтали їх ногами, св. миром мастили чоботи, танцювали на святих престолах, навмисне гавкали та всіляко біснувалися під час православних богослужінь. Церковні скарби й мощі святих угодників безсоромно викрадалися латинянами. А вулиці грецьких міст покривалися оголеними трупами (одяг зривали грабіжники), які спеціально клали поряд з вбитими собаками, кішками й ослами. Більше того, пози трупів були такими, наче вони бажають обійнятися для задоволення похоті. Греки намагалися сховатися від злодійства у храмах. Але латиняни вривалися й туди і різали бідних богомольців зі словами «Ось що означає: Кіріє елейсон (грец. Господи помилуй)». Жінки й дівчата ставали здобиччю звірячої пристрасті солдатів. Багато хто, не в змозі перенести цей жах, кінчав життя самогубством. (Євстафій Фассалонікійський «Про завоювання Фессалоніки латинянами», історик Нікіта Хоніат). Зрозуміло, що таке простити греки вже не могли.

Хай пробачить читач, але обійтися без приведених вище свідоцтв очевидців було неможливо. Без них не зрозуміти глибини тієї прірви, яка утворилася між східною та західною церквами.

Закінчити хочеться кількома зауваженнями щодо церковної суті, як такої, щоб якнайкраще усвідомити, чому розкол Церкви — це гріх, який, за свідченням святих, страшніший за вбивство. Як говорив О.С. Хом’яков, розкол це заперечення Церкви.

Чим рятується людина? — Вірою! Де рятується? — В Церкві. Наше життя не є самоціллю. Воно має бути шляхом до Бога. І цим шляхом є Христос. Церква Христова — це Його містичне Тіло. Будь-яке тіло живе єдністю. Доки частинки тіла спілкуються одна з одною, доти триває в тілі життя. Лише труп починає розкладатися. Щоправда, відрив від цілого стає смертю для відірваної частини, а не для всього організму. Частина поза єдністю з цілим вмирає...

Древо Християнскої Церкви

Христос створив одну єдину Соборну Апостольську Церкву. Всі інші були створені людьми по причині їхньої необізнаності й самовпевненості, гордості чи жадібності. Але релігія — це спілкування з Богом через подвиг самозречення, а зовсім не засіб для самоствердження. Себе потрібно перевіряти церковними істинами, а не істини підлаштовувати під себе.

Православ’я — це найбільш древня форма християнства, котра не підлягала змінам та реформам, це останній притулок істини. Комусь може здатися, що немає необхідності оберігати основи своєї віри так ретельно. Але вірність істині — це одна з головних рис християнства. Перші християни йшли на смерть заради цього. Невже сьогодні, коли місце Бога зайняла людина, християни повинні зрадити Христа в угоду пануючому антропоцентризму¹ та його псевдо гуманістичним істинам?

[1]  Антропоцентризм (від гр. «антропос» — людина і лат. centrum — центр) — світогляд, згідно якого не Бог, а людина є найвищою цінністю і центром світобудови.