Монастирська медицина

Прп. Агапіт Печерський

На протязі багатьох століть християнства на Русі милосердя, допомога ближньому були одним з найвизначніших моментів в житті населення. Святі Козьма і Даміан, великомученик і цілитель Пантелеймон — це люди, які мали великий Божий дар зцілювати людей. Вони спасли від хвороб багатьох, але самі були страчені на смерть за те, що проповідували Христа, за те, що слідували за Ним і жили так, як вчив Господь. Саме ці святі лікарі отримали велике шанування серед простого і знатного люду. Разом із християнством, що прийшло на Русь з Візантії понад 1000 років тому, ми успадкували високі духовно-моральні чесноти, які втілювались в служінні ближньому. У нашій Батьківщині, як і взагалі в світі, християнство отримало справу лікування хворих під свій безпосередній нагляд. Церковний устав св. князя Володимира оголосив лікарні церковними закладами, а «лечців» — людьми церковними, підлеглими єпископу. Сам князь, прийнявши хрещення, будував церкви та лікарні, встановив десятину для жебраків, сиріт та хворих. Як засвідчують літописи, князь Володимир звелів розшукувати по місту хворих та приносити їм додому їжу! Те ж саме робили князі Андрій Боголюбський та Костянтин Всеволодович, які будували спеціальні палати при церквах, у яких «покоїли» важко хворих. З Візантії, разом із християнством, на Русь прийшли й деякі погляди на лікарську справу, зокрема, як на предмет безпосереднього відома Церкви.

З прийняттям християнства на Русі почали з'являтися «лікарі — ченці». Монастирі стають у цей час осередками розвитку наук та мистецтв, визначними культурними, політичними, освітніми центрами. Міцніють політичні та культурні зв'язки України — Русі з Візантією як православною канонічною митрополією. Освічені ченці вже можуть користуватися медичною літературою на грецькій мові «Аскліпово та Галіна» (від Асклепія та Галена). Відомі й переклади старослов’янською, наприклад, «Галінове на Іппократє» — коментар Галена до праць Гіппократа. А перекладами з іноземних мов займалися, як відомо, теж в монастирях.

Відомий дослідник давньоруської культури митрополит Серафим Чичагов писав: «Перші зернята медичних знань були занесені в Русь з Греції з прийняттям християнської релігії, й першими розповсюджувачами медицини у нас були ченці, переважно з Афонської гори».

З Візантії, напевно, потрапили в наші монастирі книги з медицини. Так, в бібліотеці Кирило-Білозерського монастиря серед книжок, написаних св. Кирилом, знаходиться праця, де пояснюються деякі природні явища — явне запозичення з праць давньоримського лікаря Галена.

Але найвагоміший внесок у розвиток медицини був зроблений саме Києво-Печерською Лаврою. Монастир цей був заснований у 1051 році прп. Антонієм, який прийшов із святої гори Афон (Греція), де двадцять років віддав служінню Богові та набуванню освіти. Там, на Афоні, св. Афанасієм була заснована «больніца больных ради», там збиралися медичні знання. Сам Антоній походить з Любеча, що поблизу Чернігова. Можливо, саме він приніс в Київ медичні знання, ліки, літературу з медицини й організував першу медичну допомогу в Києво-Печерському монастирі. З «Києво-Печерського Патерика» відомо, що преподобний старець Антоній сам доглядав за хворими, благословляв їм, власноруч виготовлені мікстури та відвари, а, передусім, творив над цими ліками молитву. Після зцілення у Антонія великий князь київський Ізяслав подарував обітелі гору над печерами, а «ігумен же й братія заложила церковь велику и монастирь». Так починався Печерський монастир, зазначає літописець.

Далі пишеться, що продовжувачем справи Антонія Печерського стає преподобний Агапіт. Це найвідоміший фахівець в галузі медицини (не знахарства, а вже справжньої науки), яка зароджувалася в ХІ столітті. Його святі мощі вже дев'ять століть спочивають у Ближніх печерах Лаври.

Нам невідомо, коли народився Агапіт, але прийшов до монастиря одним із перших і мав постриг від самого прп. Антонія. Зцілював людей Агапіт Печерський молитвою і зіллям.

У Патерику читаємо, що прп. Агапіт без поклику йшов до хворих. Господь відкривав йому тих, хто потребував лікарської допомоги і направляв саме туди, де від важкої недуги страждали люди. Над мощами преподобного у печерах висить ікона з написом «Прп. Агапіт , врачъ безмездный». Цей святий лікар ніколи не брав у хворого грошей за своє лікування, ані з князя, ані з жебрака. Бо був він лікар Божою милістю! Саме він стояв у джерел вітчизняної медицини, заснувавши першу терапевтичну школу в нашій Батьківщині.

У той час жив і практикував при дворі князя лікар з Вірменії, відомий як «Вірменин».

Але він був не стільки лікар, скільки алхімік, який виготовляв отруйні речовини. Одному із хворих він передрік швидку смерть, але коли цього хворого привезли в Печерський монастир до Агапіта, останній дав йому зілля, тобто ліків, «і здрав сотвори его. І промчеся слава о нем по всий землі той». Ображений такою невдачою свого прогнозу, Вірменин посилає людину до монастиря. Мета — дати отруту зціленому Агапітом небозі. Побачивши отруєного, Агапіт знов дає хворому якесь зілля, що, мабуть, мало властивості антидоту. І знову зцілює його. Тоді Вірменин вдається до помсти: він засилає людей з отрутою до самого Агапіта. Але той п'є отруту і залишається живий!

Коли важко захворів чернігівський князь Володимир Всеволодович Мономах, то теж покликав до себе Вірменина. Той довго боровся з хворобою князя, але не зміг подолати недуги. І, вже помираючи, Володимир Мономах посилає у Київ за Агапітом. Той, дізнавшись про симптоми захворювання, вислухавши історію хвороби, одразу ж поставив князю діагноз на відстані (per distantio). А це, до речі, ознака великого досвіду в дігностиці, чому можуть позаздрити чимало сучасних лікарів! Преподобний надсилає через гінців зілля для хворого князя, бо «знав, каким зеліем лечися какий недуг». Сам Агапіт, оскільки був ченцем, не полишав монастир навіть коли його викликала така велика людина. Лікував він виключно в своїй святій обителі. Випивши чернечі ліки, князь швидко одужав і встав зі смертного одру.

Князь Володимир Мономах їде в Київ до Агапіта, щоб віддячити за власне зцілення і подарувати один із своїх маєтків. Почувши про цей візит, Агапіт спустився у печери, де перебував у молитві. Князь лише направив боярина свого у печеру з великими дарами лікареві. На це лікар відповів: «О чадо, николи же и ни от кого же что взях, ныне ли погублю мзду свою злата ради, его же не требую ни от кого же». Агапіт повелів роздати ці дари жебракам, а продукти віднести до монастирської трапезної та лікарні. Володимир Мономах виконує побажання свого лікаря.

Якось захворів сам Агапіт. Прийшов до нього Вірменин, і відбулася в них розмова про мистецтво лікування. І взяв Вірменин руку хворого ченця і за пульсом передрік йому смерть на третій день. До цього ще додав, що в разі помилки, сам покине свою віру і піде у ченці. На це преподобний йому відповів: «Се ли есть твоего врачевства разумъ, смерть ми поведаеши, а помощи ми не можеши? Аще еси хитр, то даждь ми животъ». Цими правдивими словами великий лікар підкреслив, що встановити діагноз, — то лише частина справи, до зцілення — ось до чого треба прагнути! І далі Агапіт додає, що помре він не в третій день, а в третій місяць. І дійсно, це так і сталося 14 червня 1095 р. Поховали прп.Агапіта у Ближніх печерах.

Після його смерті Вірменин прийшов до ігумена з заявою, що покидає вірменську віру й іде у Печерський монастир. Бо бачив він сон, в якому явився йому Агапіт і нагадав про обіцянку. Ось так колишній супротивник Агапіта долучився до його учнів і послідовників.

У лаврських печерах працювала дослідницька комісія по вивченню як самих печер, так і святих мощів в них. Автору пощастило працювати в цій комісії у 1988–90 рр. Дослідження ці унікальні по своїх результатах. Так, на долонях прп. Агапіта Печерського були знайдені залишки міді та пилок рослин з берегів колишньої Візантії. Безумовно, що це складові частини ліків видатного лікаря України-Русі.

Хто знає, чи не поради та знання лікаря Агапіта використовувала в своїй лікарській діяльності та власноруч написаному трактаті «Алліма» (з грец. «Мазі») онука князя Володимира Мономаха Євпраксія Мстиславівна (1108–1172 рр.). З юних літ вона вивчала народну медицину, сама допомагала хворим. За щирість, добре серце, чуйне ставлення до людей її прозвали Добродією.

Її трактат, свого роду перша в Україні дисертація з медицини, складалася з п'яти розділів. Тут наведені описи хвороб серця, шлунку, ротової порожнини та зубів, засоби їх лікування. Додавалися також гігієнічні поради, рекомендації щодо раціонального харчування. Творіння Євпраксії-Добродії цінне ще й тим, що на відміну від поширених в той час у медицині різних забобонів та містичних уявлень, він був цілком позбавлений старого язичницького марновірства. Наприкінці ХІХ ст. відомим російським вченим Х. Лопаровим у флорентійській бібліотеці Лоренца Медичі був знайдений рукопис цього безцінного трактату.

На зламі ХІ та ХІІ століть у Лаврі був ченцем наш перший іконописець прп. Аліпій (помер у 1114 р.). Тими самими фарбами, якими писалися ікони, він лікував різні хвороби шкіри. Патерик розповідає, що Аліпій вилікував одного із заможних людей Києва від прокази (лепри). До речі, ця хвороба ще й досі ефективно не лікується. Аліпію достатньо було змастити тіло хворого тими фарбами, а потім обмити святою водою. І, о диво, струпи повідпадали! Але ці зцілення відбувалися лише для тих, хто з вірою приходив у монастир — наголошує літописець.Тому прп. Аліпія ми шануємо як першого дерматолога.

Першим вітчизняним педіатром вважається прп. Даміан Цілитель (помер у 1071 р.). Коли до ігумена прп. Феодосія приходили люди із хворими дітьми, він направляв їх до Даміана. Лікував ієромонах Даміан молитвою, зіллям, покладанням рук, святою водою та помазанням святим єлеєм (оливою). Прп. Даміан був постником, до самої смерті він вживав тільки воду та хліб.

На монастирському городі розводив лікарські трави прп. Прохор Лободник. Для лікування хворих ці трави використовували всі печерські цілителі, серед яких і сам Прохор. А під час голоду у Києві цей святий лікар творив чудеса. Так, з трави лободи він виготовляв хліб, а з попілу, що збирав у чернечих келіях, — сіль. Багато люду врятував він від голодної смерті: за чудеса такі його прозвали Лободником.

Прп. Лаврентій затворник, єпископ Туровський (ХІІ ст.), як був іще печерським ченцем, прославився тим, що лікував різні виразки на тілі та виганяв бісів.

Ефективно лікував хворих прп.Пімен Постник, мав він ще й дар прозорливості. Пімен міг передбачити, скільки ще проживе хворий після одужання, передрік за два роки і власну смерть.

Чернігівський князь Микола Святоша (ХІІ ст.), прийнявши чернечий постриг у Печерському монастирі, активно діє в справі реорганізування та упорядкування медичної допомоги. Він переніс монастирську лікарню на інший бік обителі й розширив настільки, що утворився цілий «больничный монастырь». Зараз на цьому місці в Лаврі розташована Микільська церква. Названа вона так на честь небесного покровителя фундатора лікарні Миколи Святоші. Згодом при лікарні почав діяти притулок для важкохворих та самотніх старців.

Займалися лікуванням і інші печерські ченці. Никонівський літопис повідомляє про св. Єфрема Переяславського (помер у 1098 р.), який теж вийшов із печерських стін: «зданія многа воздвиг и строенія банное и врачеве и больницы всим преходящим безмездное врачевание иже не бысть прежде на Руси». Треба зазначити, що лікувальна справа ніколи не припинялася в Лаврі. І лікарня, і притулок продовжували функціонувати аж до закриття монастиря у 20-х роках ХХ століття.

Таким чином, ми бачимо, що в ХІ–ХІІ століттях в Україні-Русі існувала медична допомога, зароджувалася медична наука. У Києво-Печерському монастирі преподобними Антонієм та Феодосієм збирється ціла плеяда талановитих лікарів-ченців. Це вже були справжні професіонали, які знали праці Галена, Гіппократа, Авіцени та інших видатних лікарів. Вони активно сприймали багатовіковий досвід народної медицини й користувалися знаннями лікарів-іноземців. Відомо, що деякі рослини привозилися з самої Візантії. Наявність першої лікарні в Лаврі, розвиток наук і мистецтв, освячення самої лікарської справи та висока ефективність самого лікування сприяли поширенню слави про печерських лікарів далеко за межами давньоруської держави.