Фаїна Федорівна Капішевська:
«Вчитель має бути носієм любові»
На жаль такою високою мірою можна виміряти далеко не кожного представника цієї професії, особливо сьогодні. Тим більш приємною є нагода зустрітися саме з Вчителем, саме з Педагогом — з Людиною.
Сьогодні у нас у гостях Фаїна Федорівна Капішевська — викладач історії лубенської школи №6, колишній завуч цієї школи, нагороджений, до речі, медаллю А.С. Макаренка за успіхи у вихованні, заслужений учитель України і вельми шанована особа, як серед учителів, так і серед учнів, особливо колишніх, яким поталанило зустрітися з нею на життєвому шляху. Вона лише опановує ази християнського віровчення, тому що прийняла таїнство хрещення у п’ятдесят років. Та Христова істина співпадає з найвищими досягненнями у будь-якій сфері, тим більше у педагогіці. Тому зустріч з цією надзвичайно обдарованою людиною, напевне, стане справжнім різдвяним подарунком для читачів православного журналу, особливо для освітян.
Зустріч зі справжньою людиною — людиною з великої літери — завжди лишає в душі відчуття світла, торжества добра над злом, відчуття надії і пасхальної радості. Особливо це важливо для дітей, адже вразливе дитяче серце здатне зберегти пам'ять про таку Зустріч на все життя. Тому Вчитель просто не має права не бути Людиною.
— Фаїно Федорівно, скільки років свого життя Ви віддали школі? Скільки з них пропрацювали завучем?
— Взагалі я працюю у школі з 1965 року. А завучем шостої школи я працювала з 4 січня 1980 року по 30 серпня 2005-го.
— Тобто 40 років життя віддано школі, і 25 з них — адміністративній роботі?! А ким Ви себе більше відчували: вчителем чи адміністратором? На якому поприщі ви реалізували себе як особистість?
— Вважаю, що знайшла я себе саме в адміністративній роботі. Власне, у класі я теж почуваюся нормально, але цього для мене замало — мала аудиторія. Щоправда, я усвідомила це лише з часом. Для мене важливим було, щоб через вчителів більш широко впливати на процес взагалі, щоб доносити через них до дітей те, чого я прагну. А хотіла я, щоб школа була не просто школою, а теплою, затишною домівкою, де до кожного ставляться з любов’ю і повагою. Одним словом я намагалася ростити професіоналів. Але зізнаюся, далеко не все і не завжди у мене виходило.
— Для багатьох поколінь учнів Ви — взірець учителя, свого роду ідеал. У чому тут секрет, як Ви гадаєте? Як домогтися такої довіри від дітей?
— Мабуть найголовніше — уважно стежити за тим, щоб не нашкодити, щоб не вилетіло ненароком грубе, образливе слово. І дуже важливо добре знати свій предмет — діти шанують професіоналізм.
Тільки не думайте, що у мене все було гладко. Просто я завжди виходила на зустріч учневі, допомагала вирішити ту чи іншу проблему. Позиція адміністратора давала можливість охопити своїм впливом якомога більше дітей, але як учитель, я відчуваю, що не допрацювала. У мене завжди було небагато класів і уроків… Для дітей я намагалася бути, у першу чергу, не вчителем, а людиною.
— Можливо це ще важливіше?
— Так, можливо. Коли я навчалася, то ми дуже боялися завуча. А до мене діти приходили. Яких тільки питань ми не вирішували: і скарги (вчителів чи на вчителів), і домашні конфлікти… Я просто не можу уявити проблему, яку б мені не довелося розв’язувати.
— До якої межі має доходити суворість учителя?
— Боже упаси! Я дуже відходчива. Можу емоційно нагримати, а потім скажу: ну дивися ж який ти гарний, розумний, які гарні у тебе батьки, ну що ти робиш? Таким чином можна досягти куди більших результатів, ніж суворістю.
— Ми зустрічаємося напередодні Різдва, тому давайте трохи помріємо. Уявіть собі ідеального вчителя, яким він має бути? Назвіть декілька головних рис, що мають бути йому притаманними.
— Це, безумовно, спеціаліст, професіонал, котрий добре володіє своїм предметом, володіє методикою викладання — саме володіє, а не знає методику. Це — хороший психолог, адже без психології у школі робити нічого. І, найголовніше, це людина, котра вміє прощати, забувати негативні моменти і не згадувати учневі, якщо він щось колись зробив неправильно. Ну і най-найголовніше — це має бути не випадкова людина у школі. Справжнім вчителем може бути тільки той, хто приходить у школу за покликанням серця. А таких зараз мало. У декого це з’являється з часом, розвивається завдяки накопиченню позитивного досвіду діяльності на педагогічній ниві. Ну і най-най-найважливіше, найголовніше — вчитель має бути носієм любові. Його серце повинне бути відкрите і для вродливого, і для негарного, для розумного і не дуже, для одягненого зі смаком і без смаку… Психологічно це доволі складно.
— Школа сьогодні і вчора, чим вони відрізняються?
— Коли я прийшла у шосту школу (хоч би й в яку іншу), тут усе насаджувалось, як і в нашій радянській державі, зверху. Діти, так само як і дорослі, не мали права пропустити політінформацію, не мали права не бути піонерами, комсомольцями, боялися зганьбити піонерський галстук, загубити комсомольський квиток тощо. Ми були пригніченими, несвободними з середини. Діти говорили не те, що думали, а те що повинні були говорити, що від них вимагали. Так само і вчителі. Іноді виникали конфлікти, коли допитливі учні намагалися випитати таке, про що не слід, і, якщо вчитель не вмів гідно вийти з такої ситуації, виникав конфлікт. А зараз діти можуть сказати все що їм заманеться.
— Іноді може й лишнього наговорять…
— Так, але ця занадтість з віком мине. Та ми зараз хоч знаємо що у них у головах. Зараз більше свободи, більше різноманіття. А раніше всі були однаковими, тому що повинні були мислити однаково. Щоправда вчителям, звісно, стало важче... Отже, сьогодні у нас на використанні методи авторитарні (вони відмирають) і методи демократичні. Останні мені здаються більш доречними. Фраза «Я сказав, і ти зробив!» має залишити сучасну школу.
Щоб бути справді хорошим учителем потрібно дуже багато працювати над собою, виховувати свою душу. Не авторитарним учителем може бути тільки високорозвинена особистість.
— Хотілося б почути про найрадісніші і, можливо, найскладніші момент, з яких Вам доводилося виходити.
— Радісних набагато більше. Дуже радісно випускати одинадцяті класи, коли бачиш плоди своєї праці. Випускний у нашій школі проходить не традиційно і цікаво. Я дуже люблю свої екзамени, просто насолоджуюся тим, як діти говорять, як вони поводяться… Вони ж ідуть боячись, що все забули, що нічого не знають, а коли настає екзаменаційний момент, вони просто виростають у власних очах.
А складнощів у школі теж багато, кожного дня доводиться щось долати, перемагати, вирішувати якісь проблеми. Одна з найбільших проблем — відсутність взаємопорозуміння з батьками. Ми ж маємо увесь час з першого до одинадцятого класу міцно тримати один одного за руку і нізащо не відпускати. Чомусь цього не відбувається.
— Можливо проблема в кадрах?
— Не знаю…
— Кілька слів про сьогоденні проблеми школи.
— Багатьом здається, що школа — рухомий, пластичний механізм, який легко перебудовується. Але це глибока помилка. Школа — це механізм дуже стабільний і малорухомий. Тут потрібне дбайливе відношення до всіх позитивних здобутків минулого, які ні в якому разі не можна чіпати. А позбавлятися від тих чи інших застарілих надбань треба, але дуже обережно.
Та ж сама гуманізація школи... Я її розумію так: у центр має бути поставлена дитина з її потребами, проблемами, переживаннями. А просто нагромадження нових предметів гуманітарного напрямку — цього замало, якщо навантаження на дітей так і залишиться непомірним. Вони ж у нас аж занадто переобтяжені, тому й не вчать уроків. Ми це розуміємо, але вимоги програми не дають можливості задавати дітям менше, щоб вони мали більше часу на відпочинок. Сильні учні виїжджають на тому, що добре слухають на уроці. Однак письмова перевірка викриває недостатність і їхніх знань. А таких учнів, що свідомо вчаться, щоб виступити на уроці, — таких одиниці.
Далі, якщо говорити про підготовку школи до навчального процесу: підручників не вистачає, якість їх часто сумнівна. А коли у дітей одного класу підручники різних авторів, організувати процес навчання взагалі дуже складно. Адже школа сьогодні відходить від методики розповіді вчителем уроку і дивиться на нього, перш за все, як на організатора діяльності учнів на уроці. Наше завдання навчити дітей самостійно видобувати необхідні їм знання. Отже, підручник — це книга, що постійно має бути перед очима дитини не залежно від того самостійно вона працює чи з учителем.
— Мені здається, що ми все ж таки знову підійшли до питання особистості вчителя, адже діти з радістю вишукують інформацію по предмету, який їм подобається, точніше по предмету, який веде улюблений учитель.
— Саме так. Отже, сучасній школі потрібен сучасний, навіть ультра сучасний учитель. Тобто розкутий, гарний (у першу чергу душею), не нудний, учитель, який наче риба плаває в своєму предметі, який по ходу викладання може міняти методики і так чи інакше донести до дітей свої знання. Він має володіти методикою організації бесіди, самостійної роботи, інтерактивною методикою і всіма сучасними надбаннями педагогічної науки.
— А що ви скажете про введення у школі нового предмету «Основи християнської етики», чи готова школа до цього?
— Ні, не готова! По перше, це не зазначено у плані, а значить школа не може знайти кошти оплатити працю такого вчителя, і не має можливості поставити зайвий урок — діти без того перевантажені. Це, так би мовити, матеріальний план. Подивимося на це питання з моральної точки.
На мою думку у початкових класах цей предмет повинен вести учитель початкових класів, тому що для цієї вікової категорії учитель — це бог. А де нам узяти таких учителів початкової школи? Вже з п’ятого класу цей предмет має викладатися фахівцем. І знову ж таки потрібен якийсь наглядний матеріал, підручники…
Я була на семінарі в івано-франківській гімназії, так ось у них є своя капличка, яка завжди відкрита, і діти ходять туди. А уроки у них починаються з молитви учня. Проходить вона під керівництвом учителя і, знаєте, ніяких там хі-хі, ха-ха, все серйозно, по-справжньому. Щоб викладати цей предмет системно і ґрунтовно дітей потрібно підводити до цього поступово, відповідно виховуючи змалечку .
— Зрозуміло, що мало просто ввести у шкільну програму предмет «Християнська етика». Дореволюційна школа, наприклад, навчала учнів Закону Божому і… виплекала революціонерів-богоборців. Це такий небезпечний предмет, що при формальному підході до нього можна досягти диаметрально протилежного ефекту. Якщо вчитель не буде щиросердно вірити сам, а просто володітиме інформацією стосовно предмету, сухо її викладатиме, і сам при цьому не житиме згідно того Закону, про який говоритиме, він не буде воістину фахівцем, і діти, в такому разі, можуть навпаки відвернутися від Бога та християнських цінностей.
— Абсолютно згодна. Тож, не тільки школа, мабуть, а й усе наше суспільство ще не готове. Та і Церква навряд чи може забезпечити школу відповідною кількістю таких учителів, що зможуть дійсно запалити дитячі душі справжньою вірою. Але до цього потрібно йти, накопичувати певний досвід, готовити спеціалістів.
— Упевнена, що для наших читачів так само, як і для Ваших колег, це інтерв’ю буде своєрідним різдвяним подарунком, тож вони будуть раді почути Ваші різдвяні побажання.
— Колег своїх я дуже люблю. І не просто люблю, я їх обожнюю по тій простій причині, що дуже багато було пройдено разом, багато цікавого і багато важкого.
Усім-усім я бажаю головного — ЛЮБОВІ: щоб дома було тепло і мирно, щоб на роботі любили і шанували, щоб всіх і всюди оточувала лише любов.
Колегам своїм бажаю більше добра, щоб кожен день душа животворилася натхненням, щоб на роботу вони ходили з величезною радістю, говорячи: «У мене найкраща робота у світі», тому що коли ти вже прийшов у школу тільки так і має бути.
Опубликовано: 15/03/2007