Кулик Людмила Василівна, колишній учитель фізики
загальноосвітньої школи № 8:
«Я народилась у віруючій родині...»
Вона віддала школі 29 років свого життя (працювала за фахом з 1976 до 2005 року), причому весь цей час намагалася ділитися з дітьми духовними скарбами свого віруючого серця. Сувора і вимоглива, водночас надійна і турботлива, колишнім учням вона запам’яталася своїми розповідями про церковні свята. Саме від неї вони дізнавалися, що Пасху навіть сонечко святкує, граючи всіма веселковими кольорами.
— А скільки років ви живете, як віруюча людина?
— Усе своє життя, усі свої 59 років, адже я народилась у віруючій родині.
— Тобто, у Вас все було як годиться?
— Так, я була хрещена, я була введена у храм разом зі своєю матір’ю, мене вводили у храм Господній із моїм сином. Я добре пам’ятаю як молилися, стоячи на колінах, моя мама, моя бабуся…. Зараз мало хто може таким похвалитися.
— Де проходило Ваше дитинство?
— У княжому місті Овруч Житомирської області. Воно розташоване неподалік від Коростеня. Пісню про віщого Олега пам’ятаєте? Там стоїть церква, що належить жіночому монастирю, збудованому ще у 12 столітті. Вже у дитинстві я знала що таке чернеча келія.
— Ви регулярно сповідалися, причащалися?
— Саме так.
— А Ваше оточення?
— Я народилась у 47-му. Подружка моя, наприклад теж бігала зі мною в храм, але такої віри, як у моїй родині, у них не було. А коли вже почалися серйозні гоніння, я була вже у старших класах, і тоді я молилася: «Господи, зроби так, щоб ніхто мене не бачив, що я ходжу до храму». І так воно й було, мене ніхто ніколи не викликав ні на які збори, ні на які розбори.
— А був у Вас відхід від Церкви хоч на деякий час, чи не було?
— Ну як сказати… Коли навчалася в інституті, часу було замало. Але коли я приїжджала додому і не хотіла йти до церкви, мовляв утомилася, хочу відпочити, мама говорила: ні, підеш. І я йшла.
— А на вибір професії вплинув якось ваш світогляд, віра?
— З дитинства я хотіла бути вчителем. Кожен вчитель агітував мене, бо я вчилася добре: географ бажав, щоб я стала географом, історик — істориком… Але я хотіла бути лише математиком, хоча стала вчителем фізики, щоправда, чисто випадково. У мене навіть конфлікт був у школі з вчителькою фізики. Вона мене недолюблювала, бо завжди плутала з іншою дівчиною, котра їй докучала своєю поведінкою. Вчителька була вже старенька. А тато мені казав: ти вчишся для себе, доведи, що вона помиляється, покажи чого ти варта. І я старалася, як могла.
Закінчивши інститут, я почала працювати у Вітебській області, а потім приїхала на Україну. Опинившись у Лубнах, ходити до церкви я не могла, такі були вимоги до вчителів. Віра у мене була, я молилася щоранку і щовечора, читали Євангелія. Вся наша сім’я молилася, навіть син. Через знайому бабусю передавали записочки за здравіє і за упокій, але самі у храм ми не ходили. Однак, тільки-но ми потрапляли у рідний мій Овруч, ми були у храмі. Їду відпочивати у Євпаторію, теж іду у храм, у Києві — я знову ж таки у храмі. Лише в Лубнах ми не ходили, бо такі були умови роботи.
— А коли, в якому році Ви вперше пішли в лубенський храм?
— У 1991 році ми з чоловіком пішли у Троїцьку церкву, і до сьогодні це наша найулюбленіша церква, там наш дім. І священики усі нам дуже подобаються, особливо отець Іван. Дуже багато мудрих порад я отримала саме від нього. Він курирує нас і зараз, бо є духівником нашої родини.
Починаючи працювати у школі, я просила, Господи, зроби так, щоб у мене ніколи не було такого конфлікту з дітьми, як у мене з вчителькою фізики. І щоб у мене ніколи не було дітей нелюбимих і любимчиків. Хочу всіх любити однаково. І, слава Тобі Господи, у мене саме так і було. Я, звичайно, могла розсердитися і на відмінника, і на двоєчника, у мене суворий характер .Але політика моя була такою: я даю знання, а ви — беріть. У нас в інституті був дуже гарний, грамотний методист, вона нас добре підготувала. Я виходила з уроку мокрою і тому вимагала, щоб учні працювали.
— Давайте повернемося до теми віри у вашому шкільному житті.
— Як тільки стало можливим відвідування храму, я запросила священика (отця Івана з Троїцької) на виховну годину у свій клас. Директора попередила, і він не заперечував. Зустріч удалася, дітям було дуже цікаво. Думаю, що й у цій ситуації не обійшлося без Божої допомоги, адже іншим вчителям, що забажали зробити теж саме вже після мене, директор відмовив. Пізніше я своїх учнів ще й у храм зводила, щоправда, не всіх. Розповідала дітям про церковні свята, про те, що сонце на Пасху грає. А після Пасхи заходила у клас зі словами: «Христос Воскрес!», і діти мені відповідали: «Воістину Воскрес!». А класи у мене були важкі. І спочатку всі мене боялися, та з часом страх відходив. Мої класи були дружніми і добрими у стосунках. Мені вдавалося нейтралізувати дитячий негативізм. Справа в тім, що я ніколи не виставляла нікого у дурному світлі заради помсти чи наруги. І на батьківських зборах я говорила лише про те, що трапився той чи інший інцидент, але прізвищ не називала, не соромила батьків. І знаєте, у мене була майже стовідсоткова явка батьків на збори, вони були мені вдячні за таке ставлення до них і до дітей, хоч я була доволі строга. Я добре розумію, що все те було не від мене, а від Бога, адже я завжди зверталася до Нього за допомогою і молилася: Господи, врозуми мене, як мені вчинити, що зробити. Сама по собі я не дуже мудра.
— Чим на вашу думку відрізняється відношення до дитини православного педагога від невіруючого?
— Православний педагог ніколи не зробить зла дитині і ніколи не мститиме. Діти ж можуть будь що вчинити, боляче буває. Але православний вчитель розуміє: потрібно вибачати все, потрібно навчити дитину, але відіграватися на ній, мститися — не можна, помста — то гріх, особливо у школі. І на батьках відіграватися теж не можна.
— У Вас є досвід роботи з радянськими дітьми і з сучасними, Ви можете порівняти внутрішній світ тих і цих дітей з православної точки зору. Скажіть, як Вам здається, на скільки школа сьогодні потребує введення уроків християнської етики?
— Сьогодні вони потрібні значно більше, ніж тоді, бо раніше було набагато більше віруючих батьків. Так, саме віруючих. А зараз — базар, торгівля, гроші, це головне. Деякі батьки забувають про те, що у них є діти, їм ніколи працювати з дітьми, ніколи виховувати. І ось цим дітям, коли скажеш щось мимохідь про віру, так вони й роти повідкривають. Вони нічого не знають.
— А сучасні діти тягнуться до чогось високого, світлого?
— Деякі. Більшість скоріше цікавиться грошима, мобілками, комп’ютерами, танцями, кіно…. Я впевнена, що уроки християнства обов’язково повинні бути, дітей ці теми цікавлять. А про актуальність, думаю, говорити не потрібно. Це — очевидний факт.
— А що Ви скажете про сектантів у школі, чи не будуть вони противитись?
— Я думаю, що вони повинні слухати і знати все про нашу споконвічну віру, а йти у храм чи ні — справа їхньої свободи. Знаєте, як я розмовляю з «єговами», що чіпляються до мене зі своєю літературою. Я говорю їм: якщо ви вірити в Бога, читайте Символ віри «Вєрую во Єдиного Бога…». А вони: ми такого не знаємо. Тоді, кажу я їм, ви Бога не знаєте, а продали свою душу дияволу за фінансову чи гуманітарну допомогу. Тепер вони бояться навіть зачепити мене….
— А син ваш, ставши дорослим і самостійним зберіг віру? У нього теж церковна сім’я?
— Син — віруючий, але дружина його, хоч і хрещена, — людина нецерковна. Її Господь веде, і віримо, приведе до Себе. Якось ми ледь не втратили нашу онучку Настю. Їй було тоді два рочки. Лікарі не знали що з нею робити, а син окропив її хрещенською водою, дав напитися, і Господь явив своє милосердя, дитина почала видужувати. Після цього випадку Аня, наша невістка, стала більше довіряти нашим словам про Бога і про віру в Нього.
— Людмило Василівно, Ви прожили вже багато років, набули великого досвіду, у тому числі релігійного, спробуйте висловити в декількох словах щось головне, про що Ви б хотіли сказати читачам нашого журналу.
— Не знаю, це складно. Головне, мабуть, ніколи на забувати своєї віри. Завжди слід пам’ятати, що ти — християнин і жити відповідно. Принаймні, намагатися так жити. Потрібно берегти наше Православ’я у глибинах свого серця. Все життя потрібно служити Богові, а не грошам, не мамоні. Гроші — це зло, через них люди забувають Бога.
— Тобто жити потрібно не заради грошей, а заради чого?
— Заради любові, заради сім’ї, жити по заповідям Господнім, і тоді все необхідне буде у нас від Господа.
Опубликовано: 29/05/2007