Чому церковні люди бувають гіршими ніж нецерковні?

Одного старця запитали: «Отче, всі знають тебе, як людину, що живе свято. Скажи нам, чи грішив ти до того, як увірував у Христа?». «Грішив, — відповів старець, — і багато грішив». «А чи буває, що ти погрішаєш і зараз, — знову запитали у нього, — після того, як стільки років провів у пості й трудах покаянних?» «Грішу, — відповів старець, — більше, ніж раніше грішу». «Так в чому ж різниця?» — продовжували його випробовувати. «А в тому, — пояснив старець, — що раніше я за гріхом бігав, а тепер — гріх за мною».

Ця житійна історія зазначає тему наших роздумів і дає один з варіантів відповіді на запитання, що нерідко злітають з вуст невоцерковлених людей: «Чому церковні люди — християни — бувають гіршими, ніж нецерковні?», а також «Чому священики не живуть свято?»

Ну що тут можна відповісти? Мабуть, потрібно зауважити, що до церкви, в першу чергу, тягнуться або дуже хороші, сповнені любові до Бога люди або навпаки, дуже грішні, котрі поза церквою просто не спроможні вижити. Саме останні часто шкодять, так би мовити, іміджу церковних людей. Таких у церкві багато. Але ж немало у нашій Церкві й достойних парафіян, священнослужителів, вже не кажучи про силу силенну святих, які якраз і являють собою гідний приклад того, куди Православна Церква веде кожного з нас.

По-друге, святість не є простою даністю. Святість — це кінцева мета, ціль, до якої ще потрібно дійти, крокуючи, за словами святителя Тихона Задонського, від падіння до падіння. Отже, підходити до всіх християн з вимогою святості неправильно й нерозумно. Це стосується і священиків. До речі, святими отцями називають не священиків, а саме Святих Отців Церкви. Священиків же так іменувати неправильно, бо святість залежить не від сану.

Щоб з’ясувати все якомога краще загостримо обставини. Уявіть себе в маленькій сільській церкві, де служить напівосвічений (бо іншого немає) батюшка. Він, як більшість чоловіків цього села, у вільний від роботи час буває напідпитку... То що ви порадите його односельцям? Може не ходити до церкви? Чи податися в сектанти? Зрозуміло, що хорошого в такій ситуації мало, але ж і на всесвітню катастрофу не схоже. Катастрофічною вона може стати хіба що для самого батюшки — перед Богом йому доведеться відповісти за всі неподобства. А прихожан ввіреного йому храму захищає благодать. Коли такий священик служить, янголи Божі покривають всі його недостоїнства або й, взагалі, служать замість нього. Заради спасіння людських душ негативні риси особистості священика не впливають на якість таїнств. Більше того, далекі від ідеалу обставини можуть стати приводом для смирення й укріплення віри, адже вірити слід во Христа, а не во священика.

Богові відомі всі слабкості людської душі, тому не від батюшок (вони теж люди), а від нас самих, від стану нашої душі залежить отримання благодаті у церковних таїнствах. Об’єктивна сторона цієї справи знаходиться в руках Божих, суб’єктивна — в наших, а священик, коли вдягає одяг священнослужителя, стає просто «сосудом Божим», служителем культа — виконавцем зовнішньо-обрядової сторони справи. Його обов’язок — правильно здійснити обряд, який по суті своїй є видимим символом невидимого (духовного). Таїнство ж здійснюється Богом.

У житіях є розповідь про те, як молодий послушник помітив, що один з монахів, знаходячись у вівтарі, прочитує не всі записочки. Болів серцем юнак і за гріх брата, і за віруючих, котрі, на його думку, марно сподівалися на церковну молитву. Та милостивий Господь, побачивши щирість і чистоту юного серця, втішив хлопця по-своєму. Якось, за літургією, він побачив янголів, котрі вичитували всі подані у вівтар записочки замість монаха.

Ця історія про те, що справедливість Божа не могла допустити залежності святої справи нашого спасіння від недоліків та слабостей церковних служителів. Не забуваймо, що приходячи у храм, ми приходимо, в першу чергу, до Бога, щоб отримати благодать, яка волею Божою подається у таїнствах через священиків, але від Бога. Не священики, а Бог є святим. Він же і подає необхідну для нашого освячення силу.

Розмірковуючи над означеною проблемою, варто згадати і про таку звичайну річ, як психологічна несумісність, коли священик, як людина, не подобається з чисто суб’єктивних причин. Отці Церкви радять не перейматися подібними конфліктами. Власне кажучи, якщо не опускатися до рівня засудження, зверхнього ставлення до церковнослужителя, то нічого страшного в такому неприйнятті не буде. Кожна людина вправі вибирати до якої церкви їй ходити, якому батюшці довірятись. Але, зробивши свій вибір, бажано вже не бігати з приходу на приход.

Тепер подивимось на проблему з іншого боку. Диякон А. Кураєв говорить, що потрібно відрізняти «гідність християнства від негідності християн», тобто не перечіпатися через чиїсь недосконалості, не ставити своє спасіння в залежність від слабостей інших, може тільки номінальних християн. Церква — це Боголюдський організм, тут сила й святість Бога зустрічаються з немічністю й гріховністю людського єства. Церковні люди по природі своїй — такі ж самі, як нецерковні. Тому обіцяне Богом ми отримуємо в залежності не від навколишніх людей, а від готовності нашої душі прийняти в себе дари Божі. Нам слід стежити за тим, щоб не перетворитися на фарисея з христової притчі, який в молитві дякував Богові за те, що не такий нікчемний, як митар, що молився поруч. Господові, як ми пам’ятаємо, більше сподобалася молитва митаря, котрий усвідомлював свою негідність і благав про милість, а не підносився над іншими. Так, всередину себе, на свої душевні хворі, повинен дивитися кожен християнин і йти до Лікаря-Христа задля зцілення. Всі вимоги християнської етики потрібно прикладати до себе, а не до інших, щоб у міру своїх сил засвоювати Дух Христовий і через себе, починаючи з себе перетворювати звичайне земне життя на нове. Нам має бути ніколи задивлятися на провини й невідповідності навколишніх людей, бо вся наша увага повинна бути прикутою до власних вчинків, думок і почуттів. Стежити потрібно лише за тим, щоб нічим не образити — не прогнівити — Бога і не скривдити ближнього.

Глибокі й важливі думки з цього приводу висловлює Ф.Достоєвський. У романі «Брати Карамазови» вустами Дмитра він проголошує: «всі за всіх винні», а вустами старця Зосими пояснює: з відчаю і злості на людей за їхню гріховність є один лише вихід «візьми себе й зроби себе ж відповідачем за весь гріх людський... Тільки-но зробиш себе щиро за все і за всіх відповідачем, так одразу ж побачиш, що воно так і є насправді, і що ти і є за всіх і за все винен». Тому що кожен з нас має бути світлом для інших, нехай малим, але промінцем, який зігріває і світить у темряві. Кожен з нас має бути одкровенням Божої правди в цьому світі й вносити в життя ближніх любов, турботу, красу, мудрість, мужність, щоб надихати їх на краще. А хіба ми такі?..

Є ще один ракурс, про який варто сказати. Буває так, що «поганого» християнина порівнюють з «хорошим» безбожником. Скажімо, ви зустрічаєтесь зі сварливою християнкою і відзначаєте, що благодать на ній аж ніяк не відобразилася. При цьому ви не замислюєтесь над тим, якою була ця жінка до приходу в церкву. Можливо її лайливість значно зменшилась. А може вона, взагалі, лише формальна прихожанка, а зовсім не християнка по духу і по вірі. Навіщо ж порівнювати її з урівноваженою і спокійною від природи сусідкою, яка зовсім не ходить до церкви? Сусідка, напевне, стала б ще кращою, якби з вірою прийшла до Христа.

Просто люди не є рівними, і кожен стартує з того місця, де знаходиться. Декому потрібно працювати кілька років, щоб досягти того рівня, на якому інші живуть без будь-яких зусиль. Але кому більше дано, з того більше й питатимуть.

Помиляється і той, хто чекає від церковних таїнств моментальних змін, хто мислить магічно. У Церкві немає ніякої магії. Тут поступово здобуваються справжні перемоги і над собою, і над ушкодженою гріхом природою. Тут засвоюються плоди Христової перемоги, завдяки чому стають можливими реальні перетворення. І Господь судитиме нас, дивлячись саме на якість і кількість прикладених зусиль, на труди душевні. Всі християни призвані до такої праці.

Може й через це з ними іноді трапляються всілякі негаразди. Чим більше людина бореться з гріхом, тим більше розлючуються на неї нечисті духи й починають по-всякому дошкуляти. Особливо це стосується священиків. Як кажуть: за кожним з нас ходить по бісу, а за священиком — семеро. Тож і не дивно, що дехто може виявитись переможеним. Але ж бачимо ми тільки зовнішнє — падіння, гріх тієї чи іншої людини, проте не бачимо внутрішнього — покаяння і сліз. Вони закриті від нас, адже покаяння звершується в таємничих глибинах серця перед обличчям Божим. І як знати, може Бог уже простив той гріх, за який ми засуджуємо ближнього, чим самі погрішаємо проти Божої волі.

Окрім того, у Святих Отців зустрічається й інша думка, що іноді Господь навіть істинним своїм проповідникам посилає осоромлення, — тобто попускає їм впасти в якийсь незначний гріх і, таким чином, рятує подвижників від гордості. Сльози покаяння корисніші для душі, аніж почуття фарисейської бездоганності. Одним словом, де більше «троянд», там і «колючок» буде більше.

Останнє, про що хотілося б згадати — це юродство заради Христа. Немало подвижників благочестя пройшли цим шляхом до прославлення у сонмі святих. Але зараз мова йтиме не про них і не про блаженний подвиг юродства. Ми торкнемося цього поняття виключно з того боку, який стосується нашої теми.

Світ живе за своїми законами, і ми звикли діяти, виходячи з тих чи інших соціальних штампів, суспільних норм і з власних інтересів. Що там гріха таїти, корисливість є головним мотивом більшості наших вчинків. Спробуймо тепер уявити людину, яка настільки полюбила Христа, що вирішила відмовитись від такої «мудрості» й обрала «безумство» (з нашої точки зору) заради того, щоб очистити своє серце для Христа. Мотиви дій такої людини будуть незрозумілими більшості з нас, а самі вчинки здаватимуться дивакуватими. Однак, не поспішаймо судити таких «юродивих», щоб не підпасти під осуд Божий. Їхнє «безумство» може виявитись справжньою мудрістю.