Питання та відповіді веб-конференції Високопреосвященнішого архієпископа Полтавського і Миргородського Филипа

Николай, 25 лет, Запорожье: Владыка, вскоре после Вашей архиерейской хиротонии при Священном Синоде Украинской Православной Церкви был создан отдел религиозного образования, миссионерства и катехизации. Скажите, как Вы оцениваете изменения, которые произошли во взаимоотношениях между государственной и церковной системами образования?

Архиепископ Полтавский и Миргородский Филипп: За время, прошедшее от создания Синодального отдела религиозного образования, катехизации и миссионерства до сего дня случилось многое. Особенные изменения произошли в системе образования. В частности, Президент Украины В. Ющенко выступил с предложением о введении преподавания предметов христианского содержания в светской школе. Практически это был первый реальный шаг власти в направлении поддержки инициатив Церкви в области образования. Началась конкретная работа — уже не на уровне личных контактов и договоренностей уровня «священник-директор» или «епархия-облОНО», а на уровне государственном.

Первое заседание совместной комиссии по выработке подходов к преподаванию христианских предметов в светской школе стало знаковым событием. Было много споров, откровенного непонимания, столкновения не позиций, а мифов, предубеждений и стереотипов... Но и светская педагогика в лице ее видных представителей, и Православная Церковь, и отдельные христианские конфессии получили возможность вместе работать в одном направлении.

Мы как-то привыкли, что для Церкви государство — заведомый противник (опыт предыдущих 80 лет, знаете ли...), а для государства Церковь — этакая консервативная и антипросветительская структура, «рассадник мракобесия» (многие государственные мужи сформировались как личности в эпоху принудительного атеизма). И вдруг стереотипы рухнули!

А потом были съезды Всеукраинского Православного педагогического общества, крупные представительские педагогические форумы, на которых присутствовали и выступали не только епископы и православные богословы, но и виднейшие украинские и зарубежные светские педагоги. И вот в научном обществе начало, как мне кажется, формироваться убеждение, что светский характер образования вовсе не означает его атеизма и антиклерикализма — а преподавание христианских дисциплин, напротив, совершенно не ведет к клерикализации образования и общества в целом.

Можно еще очень и очень много говорить... Но если кратко подвести итоги, скажу: изменения есть, и они — к лучшему.

Виктория, 30 лет, Ставрополь: Вы являетесь ректором Полтавской миссионерской духовной семинарии. Скажите, пожалуйста, чем это учебное заведение отличается от других духовных школ Украинской Православной Церкви. И правда ли, что значительную часть опыта для внедрения в систему ПМДС миссионерской направленности Вы почерпнули, тесно общаясь с ректором Белгородской духовной семинарии?

Архиепископ Филипп: Знаете, Виктория, Полтавская Миссионерская духовная семинария имеет основное отличие, указанное в ее названии — она именно Миссионерская. И основное отделение нашей духовной школы, которое в других семинариях называется пастырским, или пастырско-богословским, у нас является богословско-миссионерским. Оно готовит не только кандидатов на принятие священного сана, как и все Семинарии, но и преподавателей воскресных школ, и учит, как преподавать дисциплины христианского наполнения в светской системе образования.

Поэтому на богословско-миссионерском отделении у нас обучаются не только юноши, но и девушки.

Кроме того, мы уделяем особенное внимание образованию лиц, несущих церковные послушания в приходах, а также всех тех, кто желает, например, повысить свой уровень для преподавания в воскресных школах, или православных церковных кружках, учителей, которых впервые привлекли к преподаванию христианской этики, православных врачей... Поэтому в сектор заочного обучения принимаются не только лица, имеющие священный сан, но и представители народа церковного. Мы стараемся подготовить глубоко церковного и хорошо образованного человека — для свидетельства о Христе в разных областях жизни.

А подходы и опыт, саму концепцию создания Миссионерской школы мы искали и черпали из разных источников. Много ценного дало общение с Белгородской православной духовной семинарией (с миссионерской направленностью) и ее ректором, архиепископом Иоанном. Но Белгород — совершенно другая ситуация, в том числе и миссионерская. Потому мы обращаемся к опыту светских вузов (у нас трудятся преподаватели, имеющие высшее светское образование, порой два высших образования). Разумеется, мы внимательно присматриваемся к достижениям других духовных школ Украины — особенно Киевской (выпускником которой я являюсь), Одесской, с которыми нас связывают добрые отношения сотрудничества. Посильно перенимаем опыт зарубежных школ, как православных, так и (разумеется, с оговорками) инославных.

Приглашаю Вас посетить сайты Семинарии: orth-mission.org.ua и Синодального отдела: rokim.org.ua.

Николай Сергеевич, 56 лет, Киевская область: Владыка, известно, что с сентября прошлого года в первых-третьих классах общеобразовательных школ столицы был введен курс «Христианская этика». Как движется работа в этом направлении на сегодняшний день?

Архиепископ Филипп: Движется, но очень сложно. Собственно говоря, я уже частично затронул эту тему в одном из ответов на предыдущие вопросы, и могу только добавить вот что:

Принципиально вопрос как-будто решен, но дело во множестве предрассудков и стереотипов на местах. Особенно побаиваются руководители образования — «как бы чего не вышло». Несмотря на прекрасный опыт западных областей, где христианство в школе присутствует уже порядка пятнадцати лет, в центре, на юге и востоке Украины многие еще боятся. Чего? Вероятно, самого факта, что в светской школе будут говорить о Боге...

Важно и то, что в Украинском Православии существует болезненная рана раскола. А для светских руководителей образования раскол — еще один повод «не пущать»: «А какую конфессию пригласить? А вдруг «не ту»? А что скажет начальство в области?

Вот так совершенно понятный и нужный вопрос введения христианской этики тормозится по мелочным причинам.

Володимир Михайлович, 49 років, педагог, Хустська єпархія: Коли Ви плануєте провести наступні місіонерський з'їзд і педагогічну конференцію?

Архієпископ Филип: Місіонерський з'їзд та педагогічна конференція — не чергова піар-акція, і вони готуються для досягнення конкретної мети у конкретних умовах. Відтак, скажу відверто: ми готуємося до низки місіонерських та педагогічних форумів, а ось конкретні дати будемо «озвучувати», як кажуть, у порядку надходження.

А ось найближча педагогічна конференція відбудеться в Київському міському Будинку вчителя 25-26 березня. Тема форуму: «Педагогіка духовності: православні традиції та сучасна освіта». Конференція відбудеться в рамках виставки «Педагогіка духовності: традиції та сучасна освіта» в Київському міському Будинку вчителя (вул. Володимирська, 57). Заплановано роботу секцій, присвячених теорії та практиці духовно-моральної освіти в сім'ї, середній та вищій школі, проблемам позашкільної освіти тощо. За детальною інформацією Ви можете звернутися до Синодального відділу релігійної освіти, катехізації та місіонерства Української Православної Церкви (вул. Січневого Повстання, 25, корпус 70-а; телефон (044) 280-48-59. Секретар відділу — Ірина Петрівна Ковальчук).

Іван Верстюк. м. Київ: Дуже радісно бачити Вас гостем веб-конференції на сайті УПЦ! Скажіть, будь ласка, як Ви ставитеся до ідеї україномовного богослужіння? Не секрет, що для багатьох людей значно легше сприймати службу Божу, коли вона звершується сучасною українською мовою, ніж малозрозумілою слов'янською — це, до речі, є причиною певного успіху УПЦ КП серед новонавернених україномовних християн. Тож як Ви вважаєте, чи можливо з місіонерських причин відправляти богослужіння українською мовою в певних храмах конкретних (переважно західних) єпархій?

Архієпископ Филип: Для відповіді на це запитання варто звернутися до досвіду наших попередників. Зокрема, уважно прочитати матеріали дискусій Помісного Собору Руської Православної Церкви 1917-1918 років, а також розглянути неупереджено історію автокефалістських рухів, особливо першої половини 20-го століття. І з'ясується, що ситуація не така проста, як здається або як її хочуть інколи показати.

Богослужіння ніколи не стане абсолютно зрозумілим, і виключно перекладом літургічних текстів рідною мовою ситуація не зміниться радикально. Мені відомі випадки, коли громади, які на початку 1990-х починали служити українською, «з невідомих причин» починали катастрофічно втрачати парафіян, аж поки переходили до «незрозумілої церковнослов'янської». Експеримент у Греції, коли Еладська Церква запровадила частково сучасну мову в читання Святого Письма за богослужіннями, власне, зазнав повного фіаско. У православній країні не відбулося жодного зростання кількості молоді в храмах, не сталося масового навернення із сект тощо. А на Полтавщині громади деяких конфесій, без зайвого галасу, почали знову служити слов'янською (повністю або частково). Отією «незрозумілою»...

Богослужіння завжди подвиг. Подвиг самозречення, подвиг покаяння, подвиг преображення. І навіть у перекладі найсучаснішою мовою багато літургічних текстів потребують також і зусиль для зрозуміння. У Православ'я немає примітивізму молитви — ось, наприклад, молитва Господня, «Отче наш». Один лиш вираз «хліб насущний» є настільки глибоким, що, якою би мовою його не перекладати, потрібна робота для усвідомлення справжнього його змісту. А ті тексти, які виникли у Візантії, за нормами складної риторики та поетики! Ірмос «Радуйся, Царице», тропар П'ятидесятниці, тексти страсного Тижня тощо... Їх хоч українською, хоч слов'янською потрібно РОЗУМІТИ, а не просто слухати-споживати...

Знаєте, немає перепон для служіння українською. І, у відповідності до Синодального рішення, громада, якщо її переважна більшість цього бажає, богослужіння може відбуватися українською, білоруською тощо. І, якщо є така потреба, особливо коли Ви, Іване, зазначаєте, є «місіонерські» обставини — помагай Боже. Але питання традиційності також важливе.

І служити за принципом «хоч гірше, та — інше», я б не радив. У вжитку однієї серйозної конфесії український переклад акафістного виразу «радуйся, Лествице небесная» звучить як, вибачте, «радуйся, Драбино небесна». Не потрібно бути великим філологом чи богословом, аби помітити, що «штиль» тексту не просто понизився — він впав... І для запровадження у разі потреби україномовного богослужіння потрібні хороші тексти. Нині створена Літургійно-богослужбова комісія при Священному Синоді, і серед її завдань є також напрацювання україномовних богослужбових текстів.

Нарешті, в Церкві людина в першу чергу має шукати Бога. Не милозвучності звичних мовних конструкцій, а спілкування з Творцем. І для кожного цей процес відбувається дуже індивідуально. У примусовому порядку запровадження богослужіння сучасною мовою було б явною помилкою. Але там, де ситуація потребує — можна служити українською, і це не може бути проблемою.