Питання та відповіді веб-конференції Високопреосвященнішого архієпископа Полтавського і Миргородського Филипа

Володимир Ткач, 22 роки, Чернівецько-Буковинська єпархія: Владика Филип, чи заплановані в Місіонерському відділі кроки до українізації видань та богословської літератури, брак якої відчувається навіть у Західному регіоні, вже не кажучи про інші регіони України? Які кроки, на Вашу думку, необхідно зробити для того, щоб Наша Православна Церква стала по-справжньому Українською, а не проросійською (для прикладу візьмемо кондак акафісту рівноапостольному князю Володимиру, де славиться просвітитель російської держави та багато інших місць у молитовних і богослужбових текстів)?

Архієпископ Филип: Володимире, мені здається, що Церква має бути не «проросійською» чи «українською», але — Христовою. Основна проблема полягає саме в цьому, і з неї випливає багато інших проблем.

Якщо ми шукатимемо в Церкві вирішення питань, які належать до юрисдикції «царства світу цього» — існування Церкви втрачає сенс. Точніше, Церква перетвориться на секту, ідеологія якої буде зазнавати ледь не щоденних змін. А люди будуть робити будь-що, лише не спасатися і не освячуватися.

Видання ж літератури українською мовою, в тому числі богослужбової є актуальним питанням. І мені відомі серйозні спроби його вирішення, — наприклад, видання українізованих богослужбових книг в Закарпатті. Прекрасні видання, і звідти до Буковини недалеко — звертайтеся!

Михайло, Львівська єпархія: Владико, благословіть! Вас призначили відповідальним за діалог між Православною і Католицькою Церквами, цей діалог має метою об'єднувати православних і католиків. Я народився і виріс у Західній Україні в Львівській області і свідомо пам'ятаю «любов» «братів» католиків (особливо уніатів, чи греко-католиків, як вони себе називають) до нас, православних.

Також ще живі в нашій місцевості люди, котрі жили під владою Польщі (католиків) і вони пам'ятають, як «полюбовно» ставилися до них (до Православної віри), а вони ніколи православних не вважали навіть за людей.

Скажіть, будь ласка, як нам дивитися на це «єднання», коли у 90-х роках вони сокирами, ломами, ножами вбивали наших священиків, насильно відбирали храми, і досі не виконали домовленість про повернення культових споруд православним?

(Хоча б маленької частини, чи хоча б вибачилися перед нами. Перед іудеями вони принесли покаяння, навіть в особі самого Папи Римського, який є в них непогрішимим, хоч ті і не християни).

Архієпископ Филип: Михайле, вибачте, але мені ще невідомо про вказане Вами моє призначення... А ще й про те, що метою моєї діяльності має бути об'єднання православних і католиків... Певно, Ви якось «по-своєму» зрозуміли інформацію про мене в анонсі цієї конференції: «Його Високопреосвященство також представляє УПЦ у діалозі між Українською Православною та Римо-Католицькою Церквами».

Знаєте, я справді беру участь у зустрічах і діалозі з представниками інославних. Але мета цього діалогу — не якесь механічне та примусове «єднання», а спільне здійснення соціальних проектів, а також чітке з'ясування позицій, і не лише богословського змісту, а й вирішення питань, про які Ви говорите.

А моє особисте ставлення до порушених Вами питань повністю збігається з численними офіційними виступами Священноначалія Української Православної Церкви — в них однозначно засуджуються агресивні дії, які спричинили практичну руйнацію західних Православних єпархій, і висувається обґрунтована вимога повернення захопленого.

А ставитися до джерел інформації я все ж раджу ретельніше...

М. Ялокін, Львів: Слава Ісусу Христу! Владико, як Ви оцінюєте служіння єпископа УПЦ КП у храмах Єрусалимської Православної Церкви?

http://www.pravoslavja.lutsk.ua/novyny/novyna?newsid=705

Тепер Єрусалимська Церква теж підпадає під осуд за співучасть у розколі, чи це дипломатичний прорив УПЦ КП?

Архієпископ Филип: Знаєте, я уважно продивився посилання... І враження в мене, вибачте, не зовсім збігається з Вашим. Не бажаю починати малорезультативну дискусію, але «дипломатичний прорив» дуже схожий на низку попередніх «проривів», які при детальному розгляді такими не виявлялися. Цікаво, зокрема, що всі учасники подій з боку Єрусалимського Патріархату виявилися безіменними і безликими. «Дипломатія» така чи велика таємниця?!...

До речі, ми не звинувачуємо Єрусалимський Патріархат у тому, що в святинях Єрусалиму правлять служби також католики, монофізити тощо, чи не так? І Мати-Церква не є співучасницею єресей, якщо в Святих місцях Святого Міста моляться юдеї та мусульмани? До чого ж тут служіння представників УПЦ КП на святинях Ізраїля?

Іван, Полтавська єпархія: Як Ви ставитеся до того, коли молодого священика з маленькими дітьми архієрей посилає на парафію, де віруючих практично немає (дві-три людини, та й то на Великдень чи на Водохреща і до повного комплекту він повинен ще й платити «добровільні» внески на єпархію. (Я вже не говорю про те, що інколи йому нема де жити з родиною).

Особисто Ви, як православний архієрей, пішли б на такий прихід (враховуючи, що у Вас немає сім'ї, жінки, дітей)?

Архієпископ Филип: Іване, почну з дуже особистого. Я почав служіння в Полтавській єпархії священиком у дуже-дуже далекому селі, не в найкращому селі, в бідному селі... І, знаєте, в черговий раз переконався, що парафія на багато відсотків залежить від священика. Якщо йому байдуже, якщо він шукає в першу чергу грошей та панахидної булки, машини і шикарного будинку — звичайно, парафія і буде ледь жевріти, поки не згасне віра остаточно. Тому я не «поїхав БИ», а просто «ПОЇХАВ» на таку парафію і служив на ній.

Скажу більше. Я знаю не одного священика, який за три роки служіння змінив п'ять або десять парафій — «через скрутну сімейну ситуацію та важке матеріальне становище». В результаті, рано чи пізно, такий горе-пастир проявляє себе з якнайгіршого боку і забороняється в служінні, або й позбавляється сану. А на тих парафіях, з яких попередні священики тікали «з огляду на скрутне матеріальне становище», служили наступні священики — служили і Бога хвалили.

З іншого боку, я не можу згадати із власної практики бодай єдиного випадку, коли священика я направив на таку складну парафію, йому там дуже важко, а я все одно змушував його голодувати, злидарювати... Буває так: приїжджає священик, каже, що важко. Я звертаюся до сільської влади, прошу допомоги в місцевих господарств, сприяння благочинного. А як уже справді важко — викликаю священика і пропоную кілька варіантів вибору. І або переводжу на іншу парафію, або священик висловлює бажання йти до іншої єпархії.

І знаєте, Іване, від отих «внесків» до єпархії бідні парафії просто звільнені (це так, для інформації). А буває, що після кількох років «бідування» на «незаможній парафії» дивись, аж у священика то машина нова з'явилася, то хатинка на два поверхи — а ось на внески коштів немає... Та не кожному відомо, наприклад, що всі соціальні і благодійні проекти єпархія здійснює саме на оті «внески», які — повірте — є помірними і цілком відповідають статкам парафії. Тож внески — то церковна казна, яка фінансує багато вкрай необхідних речей. Навіть і виготовлення технічної документації на будівлі багатьох не дуже заможних парафій, і деякі інші витрати, які парафії власними коштами вчинити не спроможні...

Якщо ж священик служить у Полтавській єпархії — ласкаво прошу завітати до мене на прийом. Якщо важко — допоможу, чим зможу. Якщо дуже важко — запропоную варіанти, куди перевести. Проблем немає.

Сумно лише, що дехто бажає бути священиком тільки на багатій міській парафії — тоді як парафіяни сільські, отих «двоє-троє на Великдень» вважаються ледь не людьми третього сорту. Навіщо ж тоді приймати сан, щоб смачно і ситно їсти та м'яко спати? А хто тоді Богові має служити? Лише неодружені священики або пастирі «другого ґатунку»? Цікаві питання, правда?

Владыка, сегодня в большинстве наших «Молитвословов» имеется памятка (Синодального периода), о том, как православный христианин должен подготовить себя к Таинству Евхаристии, а именно речь идет о: трехдневном посте, прочтении накануне трех канонов (канон покаянный Спасителю, канон Ангелу Хранителю и Божьей Матери), последование ко Причащению (канон и 12 молитв), для тех, кто читает утренние и вечерние молитвы не полностью, прочитывать их полностью.

Для многих людей, не только недавно пришедших в Церковь, это последование бывает непосильным, молитва превращается в бессмысленное вычитывание. На эту памятку ориентируются и священнослужители, многие (если не большинство) требуют, именно требуют (в противном случае в Причащении могут отказать) готовить себя к участию в Таинстве по вышеприведенной схеме; исповедь перед Причащением часто сопровождается вопросами, сколько дней постились, все ли вычитали.

Такое строгое отношение, по букве закона просто-напросто зачастую выстраивает серьезное препятствие к полноценной жизни христианина в Церкви, а порой вообще отталкивает от участия в Таинстве Таинств!

Возможен ли пересмотр этого строгого правила-памятки в наших молитвословах? Хотелось бы услышать Ваше мнение по данному вопросу.

Архиепископ Филипп: И Вы, и я читали Евангельское: «Не человек для субботы, а суббота для человека». Разумеется, слепое следование букве, тем более букве не канона церковного, а определенного правила, имеющего конкретную направленность, вряд ли полезно. Моя точка зрения: вопросы подготовки к Причастию должны решаться очень индивидуально. Разумеется, можно «вычитать», «прочитать» и таким способом «отговеть». Но Причастие — личная встреча с Богом, и тут правила дают скорее общее направление, нежели конкретную инструкцию для конкретного человека.

Тем более, что в церковных книгах мы встретим требования разной степени строгости. Например, о посте недельном, трех- и (минимум) однодневном. То же касается и образа, и строгости поста, правила и т.д. Кстати, и само «Последование к Причащению» каких-то триста лет назад по объему превосходило нынешнее почти в два раза. А общепринятое чтение малого повечерия как ежедневной части вечернего молитвенного правила сейчас уже вообще мало кому известно, и в «мирянских» молитвословах просто не печатают малого повечерия. Так что все происходит индивидуально.

Однако я против совершенного истребления самого понятия подготовки к Причастию: мол, главное, чтобы хотелось причаститься, и все тут. Нет, ведь и апостол Павел говорит: «Да испытывает же себя человек, и таким образом пусть ест от хлеба сего и пьет из чаши сей». Это испытание, эта особенная подготовка хорошо, чтобы совершались под руководством опытного духовника. Если его нет — обратитесь, например, к книгам приснопамятного архимандрита Иоанна (Крестьянкина).

А старые правила напоминают о необходимости подготовки — и для тех, кто причащается особенно редко, кто живет небрежно, они о многом напоминают.

Но, насколько мне известно, уже есть ряд молитвословов, где вопрос подготовки к причастию изложен на более глубоком и индивидуальном уровне. Я эти инициативы поддерживаю всей душой.

Мария Иванова, 25 лет, Луганск: Как правило, преподаватели, а уж тем более ректоры светских учебных заведений не помнят лично своих студентов спустя время. Но все же есть яркие молодые люди, которые проявили себя в учебе настолько хорошо, что забыть их мешает сама история. Вот Вы, как ректор Духовной семинарии, назовите, пожалуйста, имена и фамилии самых ярких, на Ваш взгляд, студентов из выпусков разных лет.

Доводится ли Вам встречаться с ними и где сейчас они трудятся для Церкви Христовой?

Архиепископ Филипп: Мария, почему Вы так плохо думаете о преподавателях светских вузов? Я окончил Харьковский университет весьма давно (в 1979 году), но до сих пор с радостью встречаюсь с моими преподавателями. Для меня Харьковский университет — как дом родной. Так же и многие священники Полтавской епархии, как мне известно, поддерживают самые теплые отношения со своими вузами. Так что не говорите плохо огульно обо всех...

Что касается наших выпускников, но я помню очень многих.

Из первого выпуска Владимир Погребной — протоиерей Владимир, Первый проректор нашей семинарии сегодня. Преподаватели Семинарии — также выпускники духовного училища (отцы Ростислав Денисюк, Александр Носенко, Сергий Лисовский). Александр Андрущенко — ответственный редактор сайта, который проводит эту конференцию... Из поздних выпусков... Андрюша Лебедев, умница и «настоящий отличник» — сейчас учится в Италии. Вася Петровцы — прекрасный бас в хоре и прекрасный ученик, сейчас в Троице-Сергиевой Лавре, в Семинарии. Отец Роман Аксенов — священник в Полтаве...

Нет, Мария, помню очень многих. О своих детях забыть практически невозможно. А если даже и забуду о ком, они — поверьте — напомнят: «Владыко, благословите, я у Вас учился»...

Протоиерей Димитрий Долгий, 29 лет, Сумская епархия: Владыка, есть ли в Вашей семинарии курс лекций или какая-нибудь литература по практическому выживанию и миссионерской деятельности на приходах. Особенно это касается сельской местности. Я окончил Сумское пастырско-богословское училище и Киевскую духовную семинарию, но в них никто не преподавал даже и малейшие основы приходской жизни.

Вы сами знаете не по слухам, что такое приходская жизнь, она в реальности совсем другая, чем в учебных заведениях. Может, стоит ввести в учебных заведениях такой предмет или хотя бы издать пособие для пастырей. Например, собрать из разных приходов и епархий информацию, как те или иные священники ведут свою хозяйственную и миссионерскую деятельность в селах и городах.

Это помогло бы нашим пастырям развивать свои приходы. Я знаю священников, которые в глухих тупиковых селах развивают свои общины или пытаются разными способами выжить, сохранить храмы и наладить в них полноценную литургическую жизнь, и знаю множество примеров, когда батюшки просто погибают от убожества приходов и незнания как можно выживать в таких населенных пунктах.

Владыка, ведь большинство наших приходов находится в селах (часто вымирающих), а не в городах, да и многие города оставляют местные жители.

Очень прошу поделиться своим взглядом на эту проблему.

Архиепископ Филипп: Отец Димитрий, я полностью разделяю Вашу обеспокоенность отсутствием полноценного преподавания основ организации приходской жизни и быта общины.

До сего времени, как мне известно, издано несколько книг, посвященных отдельным аспектам приходского быта. Но они в основном или дореволюционные, или изданные в России.

На базе семинарии мы преподаем не только теоретические аспекты пастырства, но и практические аспекты приходского быта. Мы говорим с воспитанниками не только о том, каким должен быть пастырь как совершитель таинств, духовный наставник, молитвенник и проповедник, но и касаемся «подробностей» жизни. В цикле внеклассных пастырских бесед мы стремимся достичь того, чтобы кандидат на принятие священного сана заранее узнал реальные приходские проблемы и, аще возможно, способы их решения.

В следующем году, даст Бог, начнем преподавать специальный курс выпускникам: «Основы организации приходской жизни и быта общины». Планируем внести в него вопросы и финансовые, и юридические, и строительные. А там подготовим и соответствующий конспект.

Думаю, что полезным было бы устроить региональные пастырские совещания (семинары), посвященные различным вопросам жизни прихода. Жду личной встречи с Вами и готов способствовать проведению такого семинара.

Адрес Управления Полтавской епархии: ул. Розы Люксембург, 62-а, Полтава, 36039. Телефон: (0532) 57 32 01, 56 00 60. Жду предложений, готов встретиться.