Битва за Полтавську битву
Триста років тому відбулася знаменита Полтавська баталія, в якій об’єднані сили двох православних народів — російського та українського — завдали нищівного удару шведським окупантам та взагалі західному експансіонізму. Тепер поняття ПОЛТАВА — знак-символ нашої боротьби за правду і справжню, одвічну, православну Україну. І ми переможемо в цій боротьбі!
«Бог поругаем не бывает».
Раз-по-раз пригадуєш цей знаменитий вислів, коли дивишся на потуги «козачків» від політики, слуг чужоземних «ясновельможних панів» перекрутити рідну історію, образно кажучи — посадити дерева корінням вгору, Дніпро примусити текти в протилежний бік, а святе Боже сонце сходити на заході… Нам треба тільки мати терпіння. Ці потуги, як і всі богопротивні діяння, будуть посоромлені, зазнають закономірного краху. Саме тому, що «Бог поруган не бывает», а названі діяння — не з арсеналу Божих слуг. Чи слуг свого народу…
На гребені антиросійської, точніше, антируської та антиправославної істерії, яка нагнітається все хижішим Заходом, кон’юнктурні «діячі» різних рівнів намагаються «протягти» антинародну, антиісторичну байку про якийсь міфічний «україно-шведський союз» (бачте, зв’язки з Європою!) і, звичайно, про ворожий московський чобіт, злий московський батіг, ненависне московське ярмо. Аж набридло! Триста років у союзі із православними братами Україна мала потужну культуру, літературу, міцніла економічна база, до 1917 року була захищена православна віра — себто сама душа народу. Тісно переплелися родинні, дружні, культурні, міжнаціональні, економічні зв’язки. І ми, православні люди, не дозволимо (не повинні дозволити й не маємо права дозволити!), щоб людці-тимчасовці, віддаючи Заходу свої борги, боячись шантажу за темні діяння і розкриття механізмів — як вони насправді опинилися при владі, — отак паплюжили і нівечили нашу історію. Вона освячена православним хресним слов’янським братством, спільними сльозами, потами і навіть кров’ю.
Міф городиться на міф, брехня на брехню. Як казав фашистський ідеологічний спеціаліст Геббельс, «багатократно повторена брехня стає правдою»… Авжеж, видимістю правди. Вся наша історія спритними ділками від науки тепер тлумачиться як така, що мала єдиний сенс — у боротьбі, знову ж таки, з ненависною Росією. Не з поляками, які драли паси із козацької та «хлопської» шкури, не зі шведами, які спалили предківську президентську Хоружівку (так само як і Городнє, Каплунівку, Мерефу… — козацькі поселення на сході України), не з турецько-татарськими навалами… А самі розумієте, з ким. Але уродженець Хоружівки Віктор Ющенко цього не хоче знати. Він ратує не тільки за встановлення триметрового ідола клятвопорушника Мазепи (за 2 мільйони гірких народних гривень!) але й… пам’ятника окупантові Карлу ХІІ на місці розгрому (!). За такою логікою нам треба пошанувати всіх окупантів: Батия, Наполеона, Пілсудського, Гітлера і аж… до нинішніх «прозорих», незримих окупантів із капіталійського пагорба за океаном. А що? У Тбілісі є проспект Клінтона, у відірваному з кров’ю від Сербії Косові (в «столиці» Приштині) — проспект Буша… Чому ж нам відставати? Невже обмежитися тільки назвою київської вулиці іменем анафематствуваного іуди? (Причому вулиці, на якій стоїть цитадель українського Православ’я — Києво-Печерська Лавра, яка наряду із Лаврою Почаївською була духовною фортецею-південно руських українських земель майже тисячу років).
Та навіть більшовицькі ідеологічні діячі не додумалися до такого блюзнірства; навіть вони не вимагали від розореної, пригнобленої, але нескореної Церкви зняти, наприклад, анафему із «зеркала русской революции» Толстого. А тут відбуваються такі варварські речі! І серед церковної братії, та ще й не рядових, не мирян, раз-по-раз проскакують сумніви у тому, що… анафема Мазепі накладена навічно. Вкотре пояснимо очевидну для православних людей річ. Актом анафеми, відлучення свята Церква засвідчує, що людина безповоротно відпала від Церкви, перебуває за її оградою; за цю особу не можна молитися в храмі, її не можна поминати церковно, не можна відспівати після смерті. Єдиний вихід — якщо вона покається публічно у своїх гріхах, єресях чи клятвопорушеннях. У випадку із екс-Філаретом (Денисенком) це вкрай малоймовірно, а з Мазепою — зрозуміло, неможливо. І заради чого, питається в задачі, дехто намагається загравати із скороминущою владною кон’юнктурою? Незрозуміло, на що ці люди роблять ставку. Після анонсованого святкування, бучного чи й не дуже, максимум через півроку-рік — нинішнього режиму, у його теперішньому вигляді, просто не стане. Режим почиє, тільки не в Бозі, бо проти Його канонічної Церкви випинався з азартом пореволюційних «войовничих безбожників». Хто б не прийшов на зміну «неудобозабиваємому» великому хоружівцю із малою совістю та короткою пам’яттю — настільки агресивного маразму в плані антиросійського і антиправославного перекручення історії вже не буде. То на що сподіваються ті, хто хоче поставити себе вище авторитету Церкви? І зробити неможливе: з нерозкаяного померлого грішника (блудника, зажерливого жорстокого визискувача-феодала, кровозмісника, клятвопорушника) — зняти анафему, бо командують ніби «згори»? «Згори» якраз — ми, православний люд: бо вгорі, на небі — серця наші й скарби наші. А в нинішніх отих скарби — в західних банках, а продана совість — давно внизу, в пеклі.
Чого нам ще чекати, якщо держава підтримує «церкву» анафематствуваних (та й хто в ній — прихожанин № 1?); гетьман-анафема постає «взірцем»; на грошових знаках, купюрах-«десятках» — портрет анафематствуваного… То що — духовність, культура чи економіка від цього піднімуться, розквітнуть? Ні, скоріше навпаки. Адже той, хто молиться за анафематствуваного чи продовжує його справу, теж автоматично ставить себе нарівні з ним. Згадаймо, Мазепа недобре закінчив, невідомо навіть-де його могила… Що це за кумири такі у сучасної влади? Казав колись великий Бетховен: «Кожен любить подібного до себе».Тому-то все валиться, не тримається купи, за що береться нинішня влада — будь-яке починання. А щодо захисту церковної честі і людей честі та віри… Почитайте у 92-му, пасхальному «Віснику Прес-служби УПЦ» інтерв’ю з архієпископом Миколаївським та Вознесенським Питиримом, останнім політв’язнем атеїстичного режиму. Яка незламність духу! Як він згадує про почаївських монахів, що пройшли війну, обстріли, тисячі смертей, і як їх вивозили в 60-х за сотні кілометрів в ліси, а на світанку люди знову стояли в храмі, на службі. Тепер люди вже не ті, мабуть! Не треба нікого нікуди вивозити, мучити, арештовувати. Просто — налякати відсутністю комфорту, «мерседесів» та сякої-такої грошви. І вже — на догоду дрібним людцям, які диявольською силою «прелесті» були вознесені на ключові місця в державній машині, будемо творити таке, чого не робили гнані священики та ієрархи навіть під страхом смерті? Воістину, як і унія, оце мазепинське прокляття продовжує палати тавром на бутті України. На справах тих, хто хоче реабілітувати іуд і вознести лютих ворогів, нищителів України — аби тільки зробити ворогом ненависний «американсько-українським» націоналістам великий російський народ.
«Ніякого україно-шведського союзу, — авторитетно запевняє академік Петро Толочко, — зроду-звіку не існувало в природі. Не було не те що міждержавного договору, скріпленого підписами гетьмана Мазепи та Карла ХІІ і їх печатками, — але навіть будь-якого письмового свідоцтва про їх існування. Ніде не зафіксовано того, на яких умовах Мазепа перебіг до шведського короля» (див. статтю «Слава шведским освободителям!» Петра Толочка у газеті «2000» від 27 лютого 2009 р.). Та зверніться хоча б до поезії Тараса Шевченка, з якої тепер «виймають» виключно антимосковський мотив і нічого іншого вже не бачать. Ви не знайдете жодної позитивної згадки про Мазепу. Тільки «сивий гетьман, мов сова», який зазирає у вічі Палієві, на якого наклепав царю; або ж — «Наробили колись шведи великої слави: утікали з Мазепою в Бендери з Полтави…». Та по селах іще недавно лайкою було слово «Мазепа», як, — без сорому казка, — і «Петлюра», й «Бандера». Недавно проведений в Полтаві «петлюрівський тиждень», як не крути, але таки муляє вуха й мозолить душі більшості українців.
Які ангельські німби та крильця не притуляй до похмурого лику Мазепи, цього демона полтавських подій, нічого не допомагає. Близько 34,3% опитаних українців сказали, що у Полтавській битві билися б на стороні Петра І та українських козаків; а проти них (на боці шведів і Мазепи), виступили б тільки 20,9% опитаних. Такий і понині, попри всеґвалтовне двадцятирічне промивання мізків, історичний вибір сучасних українців (див. газету «Сегодня» за 30 травня 2009 р.) А Петро Толочко прогнозував: «Звичайно, пан президент у ході цієї кампанії буде всіляко роздувати трагедію Батурина… Безумовно, ми маємо віддати данину поваги безневинним жертвам Батурина. Сумнів викликає тільки одностороння адресність співчутливої пам’яті. А хіба жертви багатьох містечок і сіл Полтавщини, розорених і спалених шведськими фуражирами, не заслуговують на наше поминання? А померлі від голоду в часи багатомісячної шведської облоги жителі Полтави невже менше нам дорогі? І чому нашим націонал-патріотам, включаючи президента, не приходить в голову природня думка про те, що всіх цих жертв, як і самої Полтавської битви, могло взагалі і не бути, не прийди на українську землю з мечем з далекої заморської країни завойовники?» (цитована стаття).
Крім усього, Швеція скоро головуватиме в Євросоюзі, тому реверанси наших трагікомічних «зверхників нації» в бік нащадків гордих вікінгів хоч і безнадійні, та цілком зрозумілі. Поки що мазепинський ідол відкладається (так само, як і пріснопам’ятна голодоморна свіча з музеєм — теж закривається на передчасний ремонт, ввібравши добрих 200 млн.гривень народних грошей, за які можна було б у пам’ять невинно убієнних від голоду нагодувати нові голодні мільйони), — то з далекої Швеції прибуває подарунок-барельєф із Карлом. Щодо особистості Карла: навіть вітчизняні туристи, які бували у Стокгольмі, знають від екскурсоводів, що на батьківщині цього монарха вважають невдахою серед королів. Саме з нього, з його невдалого походу на Русь почався занепад Швеції як великої держави. Як наш Ющенко, він до-розвалив усе нажите «непосильним трудом» попередників. Отримавши безславного (а може — славного?!) прочухана від імператора Петра І, Карл ХІІ, як бачимо, замість вікторії, завдав ганьби своїй країні.
Вертаємося, хоч і безрадісно, до персони зрадника Мазепи, бо на її апології як «борця за незалежність України» передусім і базується вся оця висмоктана із пальця брехлива театралізація, антиросійське й антиправославне чуждопоклонне дійство… Сина польського шляхтича Стефана-Адама Мазепи-Колединського важко запідозрити у надмірній любові до рідної землі. (Хоча по матері й був українцем…)Як і у високій моралі. Скрізь, де він з’являвся, від польського двору до табору шведського короля, завжди виникали якісь інтриги, завжди він когось оббріхував, «підставляв» і «здавав». Своє гетьманство він купив за хабаря, — хай і про це не забувають ревнителі-пуристи національної «мазепоцентричної» історії. Як писав видатний історик, соратник Шевченка Микола Костомаров — «Мазепа брехав усім». І це справді так. Про який україно-шведський союз ідеться? Коли оборудка з Карлом завалилася, і стало ясно, що пахне смаленим, Мазепа послав гінців до Петра (якому, між іншим, не один рік вірно служив, був одним із кавалерів ордена Андрій Первозваного — вищої відзнаки Російської імперії; навіть сам імператор отримав цей орден після нього)… Отже, Мазепа звертається до Петра із пропозицією допомогти у викраденні й передачі російській стороні свого «свіжого» союзника Карла ХІІ і шведського генералітету! Ну, кажучи гоголівським словом. «бойкая натура»!
Чим більше вдивляєшся у біографію цього «діяча», все більше дивуєшся: як стільки погані могло з’єднатися в одному чоловікові? Справді, анафема стала тільки закономірним вислідом розвитку всіх гріховних схильностей цього сина погибелі… Анафема була сполучена із прокляттям. Коротке анафематствування Мазепі наступне: «В прошлом 1708 году в месяце Октоврии малороссийских городов бувший Гетман Ивашка Мазепа, забыв страх Божий, и крестное целование презрев, и великую милость Государеву отринув, изменил Ему, великому Государю, и приложился к супостату Государеву Королю Свейскому и купно с ним вооружился на великороссийскую державу, за которую его измену в царствующем граде Москве в Великой Соборной и Апостольской Церкви всеми архиереи и всем духовным чином при сиглите царском и при всем народе соборнем проклятию предан. Того и мы проклятию предаем и глаголем: Ивашке Мазепе изменнику со единомысленники анафема». 12 листопада 1708 року в містечку Глухові в присутності царя, вельмож, козацьких чинів Київським митрополитом та двома архієреями: Чернігівським та Переяславським (і це символічно: адже саме в Переяславі була дана соборна клятва на вірність Російському престолу) в Троїцькій церкві була проголошена анафема і вічне прокляття «вору и изменнику Мазепе». Така ж церемонія пройшла і в Успенському соборі Московського Кремля.
А після 27 червня 1709 року під Полтавою шведські тіла наповнили собою український ґрунт, Мазепа чкурнув до земель Туреччини — і на цьому безславно обривається земні сліди цього злочинця, грішника, авантюриста… Загальновідома історія про його походеньки в юності, коли польський шляхтич, застукавши юного сластолюбця з власною дружиною, прив’язав Яна голяком до коня і пустив крізь реп’яхи; загальновідомо, що він замішаний у передачі кільканадцяти єдиновірних співвітчизників турецькому султану, що він схилив до співжиття свою похресницю Мотрю Кочубеївну, яку згодом довів до самогубства (сам факт співжиття осіб — духовних родичів прирівнюється до кровозмішення)… Вже за це він опиняється поза межами Церкви. А вся його перед полтавська інтрига зводилася до того, щоб із королем Польщі загнати знов «землю малоросійську) під владу Польщі, а церкви Божі й святі монастирі віддати в унію (звісно, отримуючи за все гонорар). А шведи мали бути використані, як таран для „пробивання“ цілей.
Ще його татко — Стефан-Адам — після служби в Хмельницького перебіг до поляків і за те отримав від короля посаду „чернігівського підчашого“, не дивлячись на те, що Чернігів давно знаходився в руках російських військ — нагадує нам культуролог і публіцист Олесь Бузина („Сегодня“, 30 травня 2009 р.): „Запад всегда умел раздавать ничего не значащие громкие титулы, так сказать, в кредит: возьмем Чернигов — вступите в должность. Но Чернигов так и не взяли… Зато маленького сыночка Ивана или Яна… помогли устроить „покоевым шляхтичем“ — пажем у того же польского короля Яна Казимира…“.
Зробимо маленький відступ. Взагалі важко зрозуміти: чому немало рядового народу і стільки так званої інтелігенції люто таврують російський народ, Російську імперію та СРСР як „російську окупацію“ і так далі. Під „колоніальним гнітом“ Україна тільки й була справжньою Україною — та це стало ясно тільки тепер, і то не далеко не всім. Де подівалися в „незалежній Україні“ заводи, фабрики, кінотеатри, кіностудії, будинки культури, книжкові магазини, дитсадки з часів „ярма“? Зникла література, вигублюється освіта, немає кіно, молодь стає катастрофічно порожньою і зневіреною… Україна мала другий в СРСР за потужністю економічний потенціал. Де розквіт, обіцяний рухівськими листівками — тільки-но спекаємось Москви? Все дуже просто. Якби Україна просто відпала-то жила б хоч і поганенько, та не настільки. Патріотичні вчителі прищеплювали б любов до рідної мови, культури, традиційних цінностей… Але — Україна не просто відпала. Вона, за продуманим планом ззовні, втрапила до лап таких хазяїв, які відроджувати мову, будувати лікарні та кінотеатри не будуть. Це — не „москалі“ Не царі з їхніми академіями наук, що видавали Коран „для киргизців“ найліпшим у Європі шрифтом у ХУІІІ ст.; не " совєти», що створювали писемність для нівхів, які її ніколи не мали, та будували електростанції і медпункти афганцям. Це — хазяї із західної півкулі. Їм не треба, щоб у колонії люди були людьми, а народ — народом. І це пора збагнути бідним заплутаним інтелігентам, в яких ідуть обертом мізки від нестиковки власних «патріотичних» міфів зі страхітливою реальністю «незалежності». Треба це збагнути всім, хто привів своєю сліпою згодою нинішній оранжевий режим, жонатий на американській «демократії». Йому, режимові, загадано довести: до «незалежності» нічого не було — принаймні доброго. Був «російський гніт». І в системі цієї мега-брехні архіважливий хід — «Полтава»! Перекручена, вивернута навиворіт, поставлена з ніг на голову… Це в нас навчились робити.
А формувати справжніх людей, гідних звання людського, як це вміли колись, — не вміють. Замість згадувати традиції, топчуть їх. Як пише заслужена вчителька Ніна Андріївна Фролова з Києва: «Смотрю на своїх учеников — детей многонациональной семьи — и радуюсь, что не коснулась их политическая демагогия, фальсификации истории, безумие „оранжевих“ дельцов. Ничто не способно порвать узы товарищества и дружбы. Они благодарят нас, учителей, свою школу № 79… что учили их грамоте письма украинского и русского, дали глубокие знания по всем предметам, научили добывать знания, работать с книгой… Учили не предавать, биться за правду, учили любить всех, кто жил в великой стране, многонациональной и разноязычной. Им никак не понять, какой такой ученый (видать, больной) открыл, что украинцы — высшая раса, что Россия — злейший враг Украины, а русский язык — „собача мова“, как сказал министр образования… Мне жалко сегодняшних учителей. Вспомнят ли их ученики, хотя бы через 5 лет? Да и что вспоминать? Как их воспитывали на хуторянской субкультуре, как вдалбливали в сознание, что предательство — не тяжкий грех… что не было героев-освободителей, сыновей и дочерей великой многнациональной страны, а герои — прихвостни фашистов… Мне жалко нынешних учителей, и я их понимаю, ведь они выполняют государственную программу. У нас программа была другая…» («Кланяюсь своїм ученикам». — Газета «2000». — 29 червня 2009р.)
… Подивіться хоча б на історію пам’ятників! Після російської «окупації», після «царського гніту» стоїть пам’ятник улюбленому національному героєві Богдану Хмельницькому. Жодна влада не поставила стільки пам’ятників Тарасові Шевченку та іншим діячам української культури, як у ХХ столітті — радянська влада… Українські книги видавалися мільйонними тиражами, і навіть радянська цензура не зважувалась на такі фальсифікації, які нині чинять «щиропатріотичні» ринкові видавці, просто викидаючи шматки з того ж Миколи Гоголя та перекручуючи Шевченка, підганяючи все під «мазепо-бандеристичну» концепцію нафталінного, галицько-діаспорного варіанту нашої культури. На жаль, у нас все дуже швидко забувається. Забувається те, який прекрасний фільм про Богдана Хмельницького було знято в 1941 році. Подивіться: який масштаб, розмах, який пафос боротьби — та й мистецька майстерність. Через сім років, коли країні ще боліли рани війни (з 1948 року) почалися зйомки фільму «Тарас Шевченко» із прекрасним виконанням головної ролі Сергієм Бондарчуком. У тому ж році «клятий совітський режим» подарував українській громаді Канади пам’ятник Тарасові Шевченку. Два чи три роки тому у бронзового Тараса Григоровича вкрали голову — це на їхньому Заході, з пильною поліцією та блискучою законністю! — просто так, на металобрухт. Її, як відомо, не знайшли й понині. Отже, як бачите, московський режим «давив» нас ще й тим, що ставив пам’ятники діячам України, видавав книжки письменників та вчених мільйонними тиражами, виводив вчорашніх неграмотних селян на пости міністерські, генеральські, директорські тощо. Українець міг дійти аж до вищих поверхів влади і вищих позицій у культурі, політиці, науці, як це було всі 350 років співіснування, відколи Україна була вирвана із ярма польсько-західних нищителів. Монголо-татари не робили такої національної та релігійної нівеляції, як польсько-литовська «культурна Європа». Так що, якби не возз’єднання з Росією, — Православ’я на Україні зникло б, чого добиваються і нинішні, куплені Заходом, діячі. Зникла б душа народу, зник би сам український народ. Його зникання ми бачимо зараз… Як же не відбуватиметься катастрофа українського народу, коли, замість збереження святого Православ’я, реанімуються потуги проклятого Мазепи із розчленування православного духовного організму — зрештою, на підготовку шляху антихристові! Та нехай кожен убоїться й усрамиться покласти навіть одну копійку, навіть одне слово чи жест на чашу цієї страшної, диявольської справи! Хоча, звісно, може, якщо хоче перебувати там, де перебувають першопрохідці цього іудиного діла… Через тяглість цих «традицій» ми й маємо містичні відголоски тих діянь, якими займалися Мазепа та йому подібні христопродавці. Вже нічого в нас не значить рідна земля, нічого не значить хресне цілування, нічого не значать обіцянки, клятви та запевнення. Леонід Кравчук, перший президент України, один з учасників Біловезької, санкціонованої Заходом змови по розвалу СРСР, — отримав символічний подарунок: точну копію гетьманської булави пана Мазепи. Отже, вся влада мовби поклялася перед інфернальними силами вести Україну мазепинським шляхом, вести шляхом зради віри, шляхом цинізму, грабунку й аморальності. Мазепа був затятим блудником — і так само в нас із маніакальною одержимістю руйнуються моральні устої, інститут сім’ї, деградує молодь. Навіть особиста варта Мазепи була з іноземців — так само ховаються від народу, обгороджуються іноземним військовим протекторатом (НАТО)і продовжувачі його справи. Як і при Мазепі, в Україні торгують людьми і, страшно сказати, дітьми, хоча робляться якісь кволі рухи по припиненню цього. На це виділяється нібито 600 млн. євро, але куди підуть ті євро? Хабарництво, контрабанда, грабіж — весь цей «мазепізм» процвітає махровим буйним цвітом. Мало не від дитячого садка і без верхньої вікової межі громадянам повторюється з маніакальною упертістю, що Мазепа виступав за незалежність України. В нас за неї, виявляється тепер, «виступали» всі, включаючи, наприклад, абсолютно соціальних письменників, — таких як Архип Тесленко чи Павло Грабовський (вони навпаки, всіляко відхрещувалися від шликастих і шароварних псевдокозачків, які на вічних підтанцьовках у поляків, німців, а тепер — в американців говорять щось про національну незалежність, віддавши Україну у відверте рабство). Мазепа був звичайним, патологічно зажерливим феодалом, єдиним інтересом якого був інтерес, просто кажучи, «пуза».
У Лаврі поховані Василь Кочубей та Іван Іскра — козацькі воєначальники, оббрехані перед Петром І Мазепою. Ми знаємо, що преподобний Антоній Печерський заповідав: «Всякий, похований тут, буде спасенний». Ці люди, які невинно постраждали, очевидно, в раю?.. Вони викривали беззаконня Мазепи. Кочубей доповідав імператорові: «Гетьман самовільно розпоряджається військовою казною, бере скільки хоче і дарує кому хоче». (Не забуваймо, що в 1670 році Мазепа віз в подарунок турецькому султанові 14 лівобережних козаків-християн і, так би мовити, «прихватизовував» землі, на яких проживали запорозькі козаки). Він притісняв народ іменем російського царя, перекладав своє місцеве шкуродерство на Москву, і цим озлобляв запорожців та селян проти Росії. Чи згадують сучасні націонал-патріоти що Мазепа тричі (тричі!) — у 1702, 1703 і 1705 роках закликав знищити силою зброї «прокляте гніздо» — не повірите! — Запорозьку Січ! Чому б це не писати у підручниках?
Та в нас у підручниках інше пишуть. Не встигли ще поливальні машини змити сміття, леп та калюжі із київського Майдану після Нового 2005 року, а вже «в степи і дебрі» пішли густо заляпані оранжевою фарбою підручники історії для 5 класу, в яких були пасажі на зразок таких: «Але ось прийшов уряд довіри Юлії Тимошенко, який виведе Україну з кризи». Не хочемо «предвосхищати» Суд Божий, але так і крутиться на язику спитати: «Чи не покажуть вам, панове „історики“. якщо не в пеклі, то хоча б на митарствах, оцю написану брехню? І чи не гризе вас совість, що ви таке писали? Але ж ви скажете, що в це щиро вірили»… Можливо.
І Мазепа у щось вірив. Наводять аргумент, що він будував церкви і так далі. Та по-перше, чи вмістяться у тих храмах всі ним ображені, утиснуті, принижені (а це тисячі простих українських людей, це весь ним зраджений народ?) По-друге — як учать святі отці, як випливає із православної віри, заключна фаза навіть остання хвилина!) земного життя людини кладе відбиток на всю її вічну участь. Мазепа закінчив як клятвопреступник. Чому про Богдана Хмельницького націоналісти можуть казати, що Переяславська рада перекреслила всі добрі його діяння (мовляв, повів у рабство Москві), а Мазепі зрада нічого не перекреслила? Де ж воно тут логіка? Та завдяки Хмельницькому ми, навпаки, тільки й збереглися, як Україна: тут би давно вже не пахло не те що руським, а й взагалі, можливо, слов’янським духом. Один присягнув на хресті і порятував колиску Православ’я. Другий зганьбив присягу, продав Україну разом з православними душами, і бачите — герой! От уже поістині: не те що криве дзеркало, а, взагалі, якась перевернута аксіологія у доживаючого свій вік сучасного політ-паноптикуму.
Розгорнімо знову том Шевченка. В повісті «Близнецы» він описує Покровську церкву в Переяславі. Образ Пресвятої Богородиці, де вгорі — Покров Пресвятої Богородиці, внизу — Петро І з Катериною ІІ, «а довкола них усі славнозвісні подвижники їх, серед них і гетьман Мазепа»… Отже, якщо про царів говорити як про злочинців та нищителів, то Мазепа «проходить як співучасник». Ідею руйнування Січі «згенерував» раніше Катерини ІІ… Роблячи свої алчні афери, невигадливо прикривався веліннями жорстокого царизму.
Сучасна влада мовби насміхається над титульною православною вірою. На честь Мазепи впроваджено нагороду — орден-хрест. Це все одно, що зображати хрест чи терновий вінець на ордені імені Іуди. Втім, із Заходу вже з’являються всілякі теорії: що, мовляв, без Іуди не було б і подвигу Спасителя. Таки ж правда: чого на темну голову і не додумаєшся, коли біс влізе в брудну, відступлену від Бога душу…
І врешті: скільки бути Україні в образі вічної жертви? Ми повинні загадати справжній сенс Полтавської битви, згадати, що це була наша ВІКТОРІЯ, православна, східноруська, слов’янська перемога над загарбниками, іновірними іноземними окупантами, які тримали своїх коней… у наших церквах на Новгород-Сіверщині! Академік Академії правових наук України Дмитро Табачник пише: «Вітчизняна історія перетворюється в безпросвітну «жертвенну оповідь» («віктимний наратив»), що неминуче веде до масового депресивного психозу, до прийняття стереотипу віктимної поведінки і порушенню психічного здоров’я нації. Уже мало нам декоративних могил, кісток та черепів у шкільних вестибюлях, уже мало в нас згущених жахів і загального настрою — наче на безкінечних поминках! Звичайно, завжди треба пам’ятати про жертви, треба пам’ятати всю історію, як вона є, треба поминати, бо ми ж таки — люди православні. Але коли поминки нам нав’язливо хтось робить сенсом життя… Це вже — духовна некрофілія, це вже — мертве поїдає живе…
Народові скоро остаточно набридне оце все блюзнірство на кістках, спекуляція тінями минулого — в той час, коли за неповних два десятиліття так званої «незалежності» за обрій земного життя пішло більше 6 млн. українців. Цифра цілком співмірна кількості жертв голоду в Україні, до якої вже відповідні органи враховують усіх, чия смерть зареєстрована документами в той період — включно з померлими від білої гарячки чи отруєння грибами… Народ має право запитати: чому він вигибає сьогодні, де поділися його, народні, мільярди, які треба було пустити на охорону здоров’я, охорону материнства та дитинства, на житло для різних верств населення, лікування туберкульозу, пільгові ліки, на ремонт лікарень чи каналізацій, які часом зводилися у часи царські або, принаймні, радянські…
Але, зрозуміло, коли на фоні цієї кризи ще існує своя внутрішня криза, себто розвал у квадраті, то — «найкраще» знайти ворога в надії, що ця «загроза», мов магніт, перетягне увагу люду. Але народ, часом простодушний, може й сам вірно розставити акценти. У селі Мазепинцях на Полтавщині всюдисущі журналісти запитали: коли ж тут найкраще жилося? «Наївна» бабуся каже: «При Брежнєву, тому що тоді все скрізь будували, жили добре, робота в нас була, зарплату давали, дітей вчили, квартири отримували, машину купили, дачу збудували… Отоді було життя, а зараз я не можу звести кінці з кінцям: пенсія в мене 600 гривень." Отак-то!
На перекрученому бренді Полтавської битви остання свистопляска оранжизму не закінчиться. Буде ще й серпневий парад! Ого-го-го! — з трьома знаками оклику. Кому ми (і чим) збираємося потрясати? Ми прагнемо плюнути в бік Росії? Але плюнемо, скоріше, на свою зле поголену євробороду, хоча в Європу нас і не пускають. Краще б якісь льодяники або набори з тушонкою подарували офіцерам для дітей, аніж збирати з них по злополучній десятці на підфарбовування радянських іще БТРів, які мають символізувати військову могуть проамериканської напівколонії…
Озирніться на всі діяння оранжизму, і ви побачите, що це — абсолютно безперспективний, неблагословенний, «не по Богу», плутаний шлях. А все тому, що він суперечив історичному вибору вкраїнського народу, який віками прагнув до союзу із єдиновірними у спільнокультурному середовищі, який підтвердив це клятвою 1654 року, підтвердив у Полтавській битві триста літ тому, знов підтвердив у спільній боротьбі із фашистськими нелюдами в 1941-1945 роках. І тоді Перемогу ніхто не ділив на національні «внески». Український народ вів цю закономірну лінію своєї історії і в післявоєнний період — аж до доби лукавого розвалу, коли наші антагоністи власними ж нашими руками, руками заблуканих, озлоблених і доведених спровокованою розрухою до відчаю мільйонів (та інтригами запроданих вже тоді Заходу безпринципних верхів), — знову розсікли живе тіло православної Слов’янщини.
І щось добре після того є? Коли ми позраджували клятви, коли ми повідступалися від святих витоків братерства? Нічого доброго. А вишукувати негативи й роздувати їх — це найлегше. Це підступна диявольська робота. А-де конструктив? Що ми маємо? Покажіть хоч одну ділянку… На місці кінотеатрів відкриваються казино, замість сотні книжкових магазинів — у самому тільки Києві! — якісь підозрілі забігайлівки, офіси, магазини для багатих. Що в українській літературі сьогодні, крім мату, чорнухи, пустопорожності, дрібноти сюжетів та образів, взагалі безсюжетності, бездарності, кричущого непрофесіоналізму? І цей непрофесіоналізм скрізь: у науці, на радіо, телебаченні, в газетах. Виросло вже не одне покоління, яке не вивчило української мови і плутається в російській, виросли покоління безграмотних українців, які не годні написати жодною з цих двох мов навіть своє прізвище без помилок… Забувається справжнє і висок, нищиться вартісне і професійне. Часто у злиднях закінчують своє життя світочі недавньої української культури…
То що ж це за така незалежна Україна, і від чого вона незалежна? Якщо недавно спікер українського парламенту Володимир Литвин сказав, що українська економіка понині нерозривно зв’язана з економікою Росії! І що тут поганого? Замість того, щоб у братній співпраці примножувати наше багатство, ми відколюємося від форпосту Православ’я, від потужної центральної фортеці Святої Русі, від братньої Росії. І за ким ми йдемо? Невже нам допомагали польські королі, невже нам допоміг Карл ХІІ? Нехай зрадники тікають туди, де, як вони вважають, у них вітчизна. А народові тут треба жити, треба знати правду і творити самому своє життя — з Божою допомогою.
…За чорною особою Мазепи пішла тільки зграя подібних йому перекиньчиків. Історик Тарле писав: «На Слобідській Україні армія Карла ХІІ зустріла ту ж народну війну, яку зазнавала і особливо після переходу до них Мазепи на Сіверський Україні, на всій Гетьманщині взагалі, де вона вже побувала. І варварське спалення передмість Краснокутська, який шведи не в силах були утримати, але в силах підпалити, і спустошення сіл було відповіддю на вихід слобожан зі своїх будинків, на ховання хліба, нарешті, на партизанські нальоти і знищення шведських фуражирів, що нипали у пошуках хліба і сіна…» Наш люд боровся проти інтервентів, не чекаючи наказів згори. Говорити про те, що весь український народ віками і всуціль був одержимий ідеями «мазепизму-бандеризму» — це не просто перекручення, це хула на правду, це наклеп.
На всі вигадки сучасних борзописців просто заболить язик відповідати. Навіть в термінології. Чомусь усталилася думка, що назва «Малоросія» — це щось образливе. Вона, аби вони знали, ця назва, виникла в канцелярії Константинопольських Патріархів, таких милих тепер серцю Ющенка та ющенкістів, і згадується ще в 1292 році. Виникла вона як калька з грецького «Мікро-Росія» (латинський варіант «Russia minor») і слугувала для вирізнення Київської Русі від Московської, від північної Русі, Мегало-Росії або Великоросії. І вже від Константинополя ця назва втрапила у мовний побут Московської держави. Малоросія — власне, серцевина, ядро Київської Русі, це найбільш питома Русь, скажемо так. От що вкладалося у розуміння цієї назви! Вона звучить в універсалах, листах українських гетьманів доби до Хмельницького і після (До речі, Пантелеймон Куліш в «Записках о Южной Руси», наводить такі тексти універсалів). За середньовічною традицією «малі території» якоїсь держави чи більшої території розглядалися в якості корінних, істинних, «ізначальних» земель цієї держави, як, наприклад, «Мала Польща», це розумілися Краківське, Люблінське і Жешувське воєводства, ті землі, на яких відбулося формування Польської держави, польського етносу…
А сьогодні перекручень та непорозумінь щодо Малої Русі — безліч.
…Через 100 років після Полтавської вікторії народився на цій землі Микола Гоголь (1809) — великий пророк православної культури, співець руської православної сили і нашої героїчної історії, нашого духу… Полтавщина, Київщина, Черкащина — оце є та Мала Русь, та корінна територія, з якої виходив наш живий національний дух. За півстоліття до Полтавської битви (після смерті Хмельницького), як писав Микола Костомаров, на Україні утворилося дві значні партії: себто старшина, яка бажала злиття з Польщею на федеративних началах — її очолював Виговський, і партія народна, яка тяглася, в протилежність першій, до Москви. Представником останньої був Мартин Пушкар. У нерівній боротьбі із підступами Виговського Пушкар, хоча й мав у народу повне співчуття, але — зазнав поразки. Виговський з татарами підійшов до Полтави… В битві під Полтавою 1 червня 1758 року Мартин Пушкар загинув. А Виговський, коли міщани відкрили браму Полтави, хоча й поклявся нікому не мстити, оволодівши містом, та чотири дні разом з татарами грабував його. Отака-то наша історія, зокрема історії цієї землі, яка дала стільки класиків, яка дала легендарну, співучу Марусю Чурай — дівчину з легенди, піснями якої заслухувався сам Хмельницький…
Ті 20 тисяч простолюдинів, які зійшлися під Пушкареві корогви боротьби за відновлення союзу з Москвою, називали себе «дейнеками». Із отакий дейнек (прізвиська, а потім — прізвища), очевидно походить і Антон Іванович Денікін, який мав українські корені й завжди рішуче виступав проти будь-яких спроб посіяти розбрат між українцями та росіянами. Людина з українськими витоками слугувала славі великої держави. При чому це була людина честі. (Справжня козацька православна кров, православні гени…) Коли Дейнека-Денікін був в еміграції, до нього звернулися з пропозицією… колабораціонізму: примкнути до фашистів, боротися із червоним режимом, адже це, мовляв, і ваші вороги! Але Дейнека-Денікін відповів: «Это наша земля, это русский народ. И он победит». Відмовився від ганебної помсти. Поставив вічну рідну Русь вище тимчасової злопам’ятної політики. Отака була сила справжнього православного патріотизму!
На українській землі бувало вже всякого. Бували періоди, коли запродана уніатська старшина, блюдолизи польського короля, так уже віддавали її на панування ворогові, що фактично не лишалося вже й церков та єпископів православних, а народ як самосвідома одиниця був на грані знищення… Повторимо: Україну як Україну порятувала Переяславська рада — як би немодно, крамольно, мало не «злочинно» було сьогодні це сказати — мовити річ, яка була очевидною 330 років і, сподіваємося, після нинішнього «довгого замикання» знову стане у розряд істин, які природно розуміються як істини. На персні царя Соломона було написано: «Все минає, і це минеться». Насильницький шлях катування України (чи змушеного самокатування?), теж припиниться — кривий, темний, безрадісний і безглуздий шлях. І вона знову, дасть Бог, піде рівною дорогою. Легкою чи важкою дорога буде — але це буде вже дорога в Майбутнє, дорога світла й побудовча. Спільна із православними братами.
Полтавська битва — це історичний привід, щоб, як рентгеном виявилися думки, почування кожного, це якесь певне повторення суду історії. Згадується анекдот: президент Ющенко запросив на святкування річниці Полтавської битви президента Росії і шведського короля. Він хоче подивитися, чим це знову закінчиться…. Не треба бути геніальним прогнозистом, щоб знати, чим закінчиться чергова Полтавська битва, цього разу — ідеологічна. Рано чи пізно — посоромленням наклепників, перекручувачів власної історії та продовжувачів діла зрадників та клятвопорушників, ворогів власного народу. (До слова, анекдоти про Ющенка можна згадувати безкінечно. Народ скаже, як зав’яже… Наприклад, щодо президентської ідеї двопалатного парламенту: вона застаріла, бо в епоху Ющенка стільки хворих політиків, що в дві палати вже не вмістяться. Чи про візит Ющенка до Ватикану: — Що тебе привело, сину мій? — запитує папа. — Мене, — каже Ющенко, — в моїй країні всі критикують. То я вирішив звірити ваші 10 заповідей зі своїми…) Сміятися можна довго, підстав багато. Але рано чи пізно стане не до сміху руйначам всього того доброго, що будувалося віками на нашій землі. Тому далі — про вкрай серйозне.
В «назіданіє» сумлінним учням Івашки Мазепи хотілося б нагадати повний текст анафеми цьому «героєві»:
«Новый изменник нарицаемый Ивашка Мазепа, бывый Гетман Украинский, или паче антихристов предтеча, лютый волк овчею покрытый кожею, и потаенный вор, сосуд змиин, вне златом блестящийся, честию и благолепием красящийся, внутрь же всякия нечистоты, коварства, злобы диавольския, хитрости, неправды, вражды, ненависти, мучительства, кровопролитиа и убийства исполненный. Ехиднино порождение, иже аки змий вселукавый, яд свой злаго умышления на православное государство чрез долгое время начальства своего потаенный, изблева прошлаго 1708 года в месяце Декемврии презрев толикая благодеяния Божия, и крайнюю неизреченную к себе Государеву милость и любовь, ковалерством превысоким от Него почтенный. Сломал веру и верность на крестном целовании обещанную и утвержденную. И аки вторый Иуда предатель отвержеся Христа Господня и благочестивыя державы Благочестивейшаго Государя нашего царя и великаго князя Петра Алексиевича, всея великия и малые и белые России самодержца. И привержеся (врагу Божию и святых Его, проклятому еретику) королю шведцкому Карлу второму надесять, впровадил его в малороссийскую землю иже Церкви Божия и места святая осквернил и разорил. И бысть ему шведцкому королю помощник и поборник в брани, и на благодетеля своего и Государя, разбойническую воздвиже руку, хотя малороссийскую землю аки прегордый люцыфер хоботом своим изменническим, и разбойническим, от благочестивой и великороссийской державы отторгнути. Но не поможе ему Господь сил тое свое диавольское умышление и злобу совершити; ибо силою Божиею, мужеством же и храбростию, непреодоленнаго монарха нашего: Благочестивейшаго Государя нашего царя и великаго князя Петра Алексиевича всея великия и малыя и белыя России самодержца; и Его победоноснаго воинства побеждены суть вся полки неприятельския, под городом Полтавою, в прошлом в 1709 году, месяца Иуния в 27 день, тако преславно, яко едва сам король свейский и оный изменник Мазепа убеже к Турскому порту под защищение. И тамо окаянный по немногих днех злобу свою, и житие сконча, и хотя взыйти на небо, и быти подобен Вышнему, до ада низведеся. Темже яко сын погибели за таковую свою измену, отступничество от благочестивой державы, предательство же и поднесение рук разбойнических и брани на Христа Господня, своего благодетеля и Государя, со всеми своими единомысленники, скопники и изменники, ДА БУДЕТ ПРОКЛЯТ».
Нехай же кожен замислиться: чи варто належати до «партії Мазепи». Це не залякування й не «мракобісся». Силу благословень і проклять підтвердить сама історія, дуже швидко підтвердить. Сумним і страшним буде фінал всякого, хто захоче продати свій народ у владу темряви, відірвати від світлої православної віри, розторгнути узи братства й на наклепах та інтригах, заради «лакомства нещасного», принести в жертву молоху живі душі, Господній народ.
А ми, православні люди, ми, український народ, будемо завжди знати правду, відстоювати правду, утверджувати цю правду. З нами Бог! І «Да расточатся врази Его». Не буде того, щоб наша Полтавська битва, перемога руського духу на нашій рідній землі, дісталася клятим слугам ворожого Заходу, запроданим «євроатлантистам». Перемога буде за Богом! Ми вистоїмо! Як і три століття тому, як багато разів потому.
Опубликовано: 11/01/2010