Про користь християнського виховання в ранньому віці

[1]  [2] 

Все життя людини: її характер, відчуття відповідальності, добрі чи погані звички, вміння справлятися з труднощами й ступінь її релігійності — багато в чому обумовлені її вихованням в дитинстві. Світлі спогади дитинства зігрівають людину у важкі хвилини життя, і, навпаки, люди, що не мали щасливого дитинства, нічим не можуть заповнити його. Коли ми зустрічаємо таких людей — сиріт, які не знали батьківської ласки; дітей кинутих на піклування чужим людям — ми відчуваємо на їх душі відбиток важких і хворобливих ранніх вражень.

Відсутність релігійного виховання в дитинстві неодмінно позначається на характері людини: в душевному стані таких людей відчувається важкість. Дитина надзвичайно сприйнятлива до релігійних вражень: вона інстинктивно тягнеться до всього, що розкриває красу і значення навколишнього світу. Відніміть це у дитини — і її душа піде у пітьму; дитина залишиться в спорожнілому світі з його дрібними буденними інтересами. Щось подібне відбувається і з тілом: якщо дитина живе в похмурому і вологому приміщенні, то вона зростає блідою і кволою, без сил і радості в своєму недорозвиненому тілі. В обох випадках вина в недорозвиненості і хворобливості (душевній або тілесній) лягає на батьків.

Трапляється, що бурхлива молодість, нібито руйнує віру в Бога, закладену в дитинстві. Людина йде від релігії і від Церкви, без жодної надії на повернення. Але Бог не залишає людини, що носить в собі насіння добра, і часом Господь стукає в його серце. І коли людину осяює яке-небудь життєве потрясіння, вона починає усвідомлювати свою обмеженість, безпорадність і починає замислюватися над значенням людського життя. Тоді забуті враження дитинства і духовні повчання оживають з новою силою, і людина повертається до Бога. Так, святі спогади дитячих років допомагають людині знайти в житті свою мету і значення. Ось чому дуже важливо батькам постійно докладати зусилля, щоб закласти в своїх дітях духовний фундамент. Змужнівши, діти оцінять батьківські старання і будуть все життя вдячні їм.

В цій статті я хочу розкрити мету християнського виховання і пояснити в чому воно полягає; пояснити значення сім'ї, храму і приходської школи у християнському вихованні дітей; поговорити про деякі труднощі і помилки сімейного виховання.

Виховання і освіта

Виховання — це процес створення етичної і духовної основи, а освіта — це процес розвитку розумових здібностей дитини. Це питання торкається двох різних сторін душевної діяльності людини. Думати, що освіта (розвиток розумових здібностей) дає дитині і етичний розвиток, немає ніяких підстав. Можна зустріти дуже освічених людей, але невихованих і бездуховних, і, з другого боку, — зовсім неосвіченого селянина або простого робітника, але вельми вихованого в духовному і етичному відношенні.

Необхідно ще розмежовувати поняття світського виховання і виховання релігійного. Всяке відірване від релігії виховання — будь то сімейне або шкільне — переслідує тимчасові житейські цілі, пов'язані з потребами сім'ї, суспільства або держави. Так, наприклад, сучасна американська школа побудована на принципі «вільного виховання», а система виховання в тоталітарних країнах прагне зробити людину слухняним знаряддям держави. І в тому і в іншому випадку істинне виховання відсутнє, оскільки тут метою виховання є не сама дитина, а інтереси держави або суспільства. Політична обстановка міняється, міняються педагогічні принципи, а діти виявляються жертвами шкільних експериментів.

Інша справа релігійне виховання, яке пропонує духовний розвиток душі, заснований на вічних Божественних принципах. Тут мета християнського виховання не змінюється залежно від політичних або філософських віянь, а грунтується на Божественному одкровенні. Тому у вихованні дітей треба керуватися не модою, не вимогами держави, а словом Божим. Століття проходять, суспільні умови змінюються, а природа людської душі залишається тією ж.

Мета християнського виховання

Християнське виховання прагне дати дитині духовний напрям, щоб вона могла встояти перед різноманітними спокусами і йти в житті правильним шляхом. А для цього потрібно, щоб вона з дитинства не тільки знала правила поведінки, але і володіла внутрішньою силою, яка б робила ясними для неї різні прояви добра і зла.

Оскільки людина складається з тіла і душі, то дитина потребує не тільки тілесного виховання, але і духовного. Якщо батьки обмежуються тільки фізичним вихованням дитини і нехтують духовним, вона зростає «чадом тіла», бездуховним рабом своїх плотських бажань.

Святий Іоанн Златоуст так говорить про відповідальність християнських батьків: «виховати серце дітей в чесноті і благочесті — священний обов'язок, який не можна переступити, не зробившись винним у духовному вбивстві дітей. Це обов'язок загальний, як батьків, так і матерів. Існують батьки, які не жалкують нічого, щоб доставити дітям задоволення; а щоб діти їх були християнами — до цього батькам мало потреби.

Євангеліє вчить, що головне в житті людини — правильний стан його серця. Під «серцем» розуміється той центр внутрішнього життя людини, в якому зосереджуються його бажання і відчуття, і який визначає його етичне життя. Дати добрий напрям серцю дитини є головним завданням виховання.

Оскільки дитина вимушена жити серед багатьох різних спокус, то дуже важливо для неї вміти самостійно розбиратися в тому, що правильно, а що ні. Для цього батьки повинні прищепити дитині любов до добра і внутрішнє чуття, яке допоможе їй розпізнавати і долати спокуси. Дуже важливо прищепити любов до Бога в найранішому віці, раніше, ніж дитина втратить свою духовну сприйнятливість.

Коли починати виховання?

Думки часто розходяться в питанні про вік, коли слід приступати до виховання дітей. Деякі батьки вважають, що після появи на світ дитина довгий час потребує тільки зовнішнього виховання. Вони дивляться на неї, немов на котеня, не сприйнятливе до духовних дій, вважаючи, що до 2-3-х років розум дитини ще не розвинувся до засвоєння духовних предметів.

Така думка помилкова і суперечить як науці, так і християнському навчанню.Педагогічна психологія встановила, що дитина сприйнятлива багато до чого з самого народження. На мою думку душа дитини подібна чутливій кінематографічній стрічці, яка безперервно фіксує всі відчуття. Дитина ще лежить в колисці, а душа її вже накопичує враження, вловлює звуки, погляди, інтонації голосів і навіть душевний настрій батьків. Зі всіх цих вражень, формується підсвідомість дитини. І все, що вона сприймає день за днем, стає частиною його особистості, і тоді вже ніякими способами ці враження не зміниш.

Крім того, сучасна психологія і педагогіка прийшли до висновку, що таке підсвідоме враження в ранньому дитинстві, має велике значення для подальшого розвитку людини. Наприклад, деякі душевні захворювання дорослих людей пояснюються хворобливими враженнями раннього дитинства. Ось чому батьки повинні пам'ятати, що до перших вражень дитини треба підходити з найбільшою дбайливістю, тому що з моменту народження в неї починає формуватися не тільки тіло, але і душа.

Про це ж вчить і наша віра. В Євангелії ми читаємо: «приносили до Ісуса дітей, учні ж не допускали приносящих. Побачивши те, Ісус обурився і наказав їм: Пустіть дітей приходити до Мене і не перешкоджайте їм, бо таким є Царство Боже. І обійнявши їх, поклав руки на них і поблагословив їх» (Марк 10:13-16). Звернемо увагу на те, що дітей до Христа не приводили, а приносили. Виходячи з цього, вони були зовсім малими, і не могли самостійно ходити. Учні не допускали до Христа таких маляток, очевидно, думаючи подібно багатьом сучасним батькам, що немовлята не здатні щось сприймати.

Як же до цього поставився Ісус? Він обурився на апостолів. А як відомо, Христос обурювався тільки в тих випадках, коли істина пригнічувалася помилкою; наприклад: при лицемірстві фарисеїв, при осквернінні храму торговцями і т.п. І Він наказав учням: «пустіть дітей і не перешкоджайте їм, бо таким є Царство Небесне». Іншими словами: діти більш, ніж дорослі, сприйнятливі до добра, до любові і благодаті, вони інстинктивно прагнуть до Бога. Потім Христос обійняв і поблагословив дітей.

Звідси виходить, що Христос вчив, що релігійне виховання треба починати з найменших років. Отже, найважливіший час для виховання душі — раннє дитинство. Власне, в дитячі роки формується етичний мир людини. Душа дитини у віці до 6-7 років подібна м'якій глині, з якої можна ліпити її майбутню особистість. Після цього віку головні риси людини вже сформувалися, і переробити їх майже неможливо.

Тому добре поступають ті батьки, які з найранішого віку щеплять своїм дітям спрадавна встановлені Церквою релігійні звичаї. Наприклад: коли мати підносить свою дитину до ікон, коли перед сном осяює її хресним знаменням, або коли, пересилюючи втому, тримає на руках протягом богослужіння, або молиться над її ліжечком. В цьому виявляється її християнська турбота про неї.

Помиляються батьки, коли вони дивляться на свою дитину, як на безневинну істоту, в якій ще немає ніякого зла. Досвід показує, що дитина з'являється на світ не тільки з добрими завдатками, але і з поганими. Наука називає ці якості спадковістю, а Церква — слідством первородного гріху, що пошкодив природу людини. Всі люди народжуються з успадковуваною схильністю до поганого. Тому виховання дитини неодмінно повинне включати і боротьбу з її поганими схильностями. Не навчивши її боротися з ними, ми залишимо її беззбройним в боротьбі із спокусами. Коли дитина надана сама собі, то як би вона не була талановитою, всі її добрі якості можуть виявитися заглушеними низькими схильностями.

Відомо, що кожна дитина має зовнішню схожість з своїми предками: одна схожий на батька, інша — на матір, третя — на бабусю або прабабусю. Але разом з тілесною спадковістю, дитина сприймає і етичні риси предків, як хороші, так і погані. Причому погані якості розвиваються і закріплюються дуже швидко і можуть заглушити насіння добра. В рослинному світі, наприклад, смітні трави завжди набагато витриваліші і агресивніші за садові і городні рослини. Щоб виростити що-небудь корисне в саду, потрібно постійно боротися з бур'янами.

Спостерігаючи будь-яку дитину, можна переконатися, як майже з колиски в ній починають виявлятися негативні риси: то вона капризує, то сердиться, то навмисне робить не те, що потрібне. Дуже рано діти починають лінуватися, хитрити, обдурювати, проявляють жадібність і жорстокість по відношенню до інших дітей. У п'ять років у дитини вже можна помітити завдатки її майбутнього характеру. Якщо батьки не вчать її боротися з своїми поганими схильностями, то ці схильності зміцняться і перетворяться на пристрасті і вади, з якими буде дуже важко боротися. Деколи батьки нарікають на своїх дітей, кажучи: «звідки у нього така упертість, капризи, потяг до всього забороненого? Адже ніякого поганого прикладу він не бачить, хто ж його учить?» Тут треба врахувати, що вчити дитину злу не треба: воно вже є в ньому. Одна мати, спостерігаючи свого первістка, говорила: «у нього явним чином виявляються негативні риси його батька». На жаль, добрі якості отримуються зусиллям і постійністю, а погані самі розвиваються.

Молоді батьки схильні дивитися на ці «бур'яни» легковажно, пояснюючи їх нерозвиненістю дитини. «ось трохи підросте, — думають вони, — тоді сам зрозуміє, що це погано і сам виправиться». Думаючи так, вони залишають без уваги ці погані схильності і не вчать її боротися з ними. Вони швидше схильні задовольнити всякий каприз дитини, діючи по відомому прислів'ю: «чим би дитя не тішилося, лише б не плакало».

А педагогіка і релігія вчать нас, що всякий прояв зла в душі треба долати на самому початку, поки воно не окріпло. Якщо ж ми залишимо його без уваги, то від повторення воно перетвориться на звичку. Гірко потім розкаюються батьки, які по зайвій м'якості або безрозсудній любові до дитини жаліють і не карають її. Потім вже важко перевиховувати, і дитина зростає свавільною і розбещеною.

Батьки повинні з найменших років виховувати дітей так, щоб вони відчували, що є дозволене і недозволене. Розумні заборони і легкі покарання абсолютно необхідні. Будьте впевнені, що навіть найменша дитина зрозуміє, що є речі дозволені і недозволені. Зрозумівши, що недозволені речі спричиняють за собою неприємні наслідки, дитина уникатиме всього забороненого. Цим шляхом ви закладете в ній здоровий фундамент для подальшого виховання. Її дитяча воля, що ще тільки починає формуватися, буде вже підготовлена до того, що в житті треба підкорятися встановленим правилам.

Духовні основи виховання

Діти за природою ніжні, жалісливі, незлобливі, відверті. Ці добрі якості ще в них слабкі і потребують розвитку і зміцнення. У міру того, як дитина росте, батьки повинні закріплювати в дитині такий настрій або відчуття, яке саме б боролося з його поганими схильностями і підтримувало добрі. На щастя, в людині є чудова здатність — совість. Задача батьків — розвинути в дитині чуйну совість і привчити її прислухатися до її голосу.

Треба робити це не теоретично , а спираючись на релігійну основу: на віру в Бога і на наше відношення до Нього — на любов, подяку, відповідальность за свої вчинки. Без релігійної основи виховання буде хитким і неміцним.

Деякі думають, що поняття про Бога, про добро і зло і т.д. дуже складні для дитини. Досвід, проте, показує, що у 3-4 роки дитині цілком доступні ці уявлення, коли вони підносяться їй в наочній формі, у вигляді, наприклад, ікони над ліжечком, хресного знамення, найпростішої молитви і т.п. Чиста душа дитини пов'язує перші релігійні поняття з голосом своєї совісті, і так створюється в неї проста релігійність.

Для тих, хто сумнівається в силі дитячої релігійності, відзначимо лише наступне: віра в Бога не вигадана людьми, а народжується разом з людиною. Тому вона доступна і зрозуміла всім людям, незалежно від їх віку і розумового розвитку. Вірити в Бога може і найпростіша, неосвічена людина і найбільший учений. Кожний віруючий осягає і переживає свою віру в міру своїх здібностей, і у міру того, як людина розвивається — росте, поглиблюється її уявлення про Бога.

Спорідненість християнської віри з людською душею дозволяє розвинути її в ще малих дітях і будувати на ній їх виховання. І можна тільки дивуватися, як легко і глибоко приймають діти віру в Бога і наскільки благотворно вона впливає на них. Віра в Бога не тільки допомагає дитині боротися з своїми поганими схильностями, але вона допомагає їй вирішити ряд принципових питань, які іншим шляхом їй не поясниш: про добро і зло, про виникнення миру, про мету життя і т.д. Найголовніше те, що віра в Бога є ключ до розвитку всіх позитивних якостей в дитині — благоговіння, любові, жалості, сорому, розкаяння і бажання стати краще.

Поняття про гріх відкриває перед дитиною шлях етичного вибору і свідомість відповідальності перед Богом. Тепер дитина усвідомлює, що її недобрі вчинки порушують не тільки вимоги тата або мами, але і порядок, встановлений Богом. І за гріхи її може покарати не тільки батько або мати, але і Батько Небесний. Рівним чином, всяке духовне і матеріальне благо вона відтепер одержує не з людських рук, а від Самого Господа Бога. Священне Писання такий духовний стан іменує «страхом Божим» і учить, що воно є початком премудрості (Притчі Соломона 9:10).

У наш час вираз «страх Божий» для багато кого незрозумілий і спокусливий, тому потрібно на ньому зупинитися. Християнський «страх Божий» — це не той тваринний страх дикунів перед силами природи, що розбурхалися. Згідно Євангелію, наші відносини з Богом повинні виражатися в синовій любові, а істинна любов не може засмутити . Наприклад, добрий син, слухає свого батька не із страху покарання, а з любові до нього, не бажаючи засмутити його. Так само в християнстві так звана «богобоязливість» пов'язана з думкою про Бога Батька, Якого ми не хочемо образити порушенням Його заповідей.

Отже, «страх Божий» або відчуття благоговіння перед Богом — цей здоровий настрій, який потрібно мати кожному християнину. Цей настрій нічого спільного не має з відчуттям гнітючого тваринного страху невіруючих людей, що бояться нещастя, хвороб або смерті, від яких їх ніхто не може врятувати. У віруючих навпаки, це — свідомість своєї особистої відповідальності перед Богом. Правильне релігійне виховання вимагає прищеплення дитині цього відчуття з найменшого віку.

Чинники домашнього виховання

Як я вже говорив, поки дитина мала вона сприймає все переважно через свої відчуття. У міру ж того, як вона підростає, треба розвивати в ній волю. Оскільки в ранньому віці людина живе переважно потягами своїх відчуттів і бажань, коли розум її ще не дозрів, то треба менше всього обтяжувати дитину різними моральними і логічними доказами.

Виховання в сім'ї починається з привчання дитини до слухняності. Чим раніше дитина звикне відразу виконувати вказівки батьків, тим буде легше надалі її виховувати. Спочатку виховання зводиться до заборон: не роби цього, так робити не можна, це недобре. Але дитина росте, і потрібно їй давати щось позитивне, наставляти й вчити. Тут вже починаються труднощі, оскільки для навіювання дитині правил поведінки не завжди буває достатньо одних слів.

Звичайно тут ми стикаємося з небажанням дитини підкорятися, з відомою упертістю з її сторони. Щоб подолати це, батьки повинні вдаватися іноді і до більш сильних засобів.

Тут бувають два способи : одні батьки застосовують покарання, інші ж стають на шлях релігійної дії. Фізичне покарання, звичайно, іноді необхідне; але якщо воно застосовуватиметься часто і стане переважаючим засобом виховання, то це приведе до несприятливих наслідків. По-перше, дитина звикне виконувати потрібне тільки «з-під палиці» і не навчиться робити потрібне з внутрішніх переконань. По-друге, якщо покарання стануть частими, вони зроблять дитину озлобленою, недовірливою і можуть залишити хворобливий слід в її характері.

Успішніше діє релігійний спосіб виховання. Батькам майже немає потреби вдаватися до фізичних покарань, коли вони вселяють дитині не свої власні правила, а то, що вимагає Господь Бог. Віруюча мати вчить дитину так: Не «роби цього — Бог цього не любить . Цього не можна — Бог цього не дозволяє». Або: «якщо так робитимеш, то Бог тебе покарає!» А якщо дитина постраждала за свою неслухняність (забився або обпікся), то мати говорить: «ось бачиш, Бог тебе покарав за те, що ти Його не послухався».

Поступово, крок за кроком, батьки можуть привчити дитину до відчуття залежності від Бога. Якщо дитина починає робити що-небудь заборонене , то йому говорять: «ти не думай, що Бог не бачить, що ти тут без мене робиш! Бог все бачить», — і при цьому дитині вказують на ікону в кутку.

Але не тільки заборони повинні вселятися ім'ям Божим. Ще важливо коли позитивні вимоги до дитини грунтуватимуться на Божественному авторитеті. Треба пояснити дитині, що Бог допомагає їй у всьому доброму, і головний шлях до отримання допомоги від Бога — це молитва. Дитина повинна зрозуміти, що без допомоги Божої вона не зможе нічого досягти. При цьому необхідно ще вчити дитину дякувати Господу за все, що вона має — за здоров'я, за їжу, за радощі, за речі, якими вона користується. Також треба привчити дитину молитися за своїх батьків.

Величезне виховне значення для дитячої свідомості має уявлення про Бога, як про небесного Батька, люблячого нас і що піклується про нас. Коли, наприклад, дитина залишається удома одна або серед чужих людей, то мати її заспокоює: «ти ж не один, з тобою Бог, Який тебе завжди захистить». Треба розказати дитині про Ангела охоронця, який її супроводжує, охороняє і цим допомогти дитині не боятися темноти і самотності. Не менше важливе значення має для дитини любов до Бога, джерела всякого блага, що вселяється їй.

Щоб ці повчання не були марними, треба їх поєднувати з наочними священними предметами і певними діями: з хресним знаменням, відвідинами богослужінь в храмі, цілуванням ікон, запаленням свічок перед іконами, прогляданням біблійних картин і ілюстрацій, спільною домашньою молитвою, питтям святої води , частим причащанням, уклонами і т.д. Цим дитина дисциплінується, привчається слідувати певним правилам, і воля її звикає покорятися волі Божій.

Якщо порівняти цей спосіб виховання з іншими, що виключають християнську віру, то ми побачимо, як часто там використовуються окрики, побої, довгі і скучні моралі, що не зачіпають ні відчуття, ні волі дітей; або інша крайність, — неприборкане свавілля і розбещеність. Все це тільки калічить дитину. Чи не в цьому різному вихованні причина того, що діти з різних сімей так різко відрізняються один від одного: одні — ласкаві, довірливі, чуйні до всього доброго і жалісливі до інших; інші — похмурі, недовірливі, безсердечні до інших і нестримні в своїх бажаннях. Чисто зовнішнє світське виховання позбавляє дитину найцінніших і високих людських якостей.

У всякому вихованні, а особливо в релігійному, найбільший вплив мають не самі слова або покарання, а особистий приклад. Поведінка близьких до дитини людей — ось що щодня і щогодини впливає на її душу. Діти стикаються з двома групами людей: з своїми домашніми і з іншими — шкільними товаришами, сусідами і просто з «вулицею». Сім'я прагне дати дитині добрий приклад, тоді як з боку товаришів, сусідів і вулиці діти часто схильні поганому впливу. Але це не свідчить, що потрібно заборонити дітям всяке спілкування з навколишнім середовищем: таке положення створило б штучне роз'єднування дитини з оточуючими і позбавило б її необхідної підготовки до життя. Треба тільки стежити, щоб вплив сім'ї переважав над сторонніми впливами.

Для того, щоб сім'я мала таке вирішальний вплив на дитину, необхідний безперервний нагляд з боку батьків за дітьми і особистий добрий приклад. Ось якості, які потрібні від батьків для успішного виховання:

• любов до дітей;
• справедливе відношення до них і послідовність у вчинках «як вчать, так і самі поступають».

З'ясовувавши ці нелегкі обов'язки, батьки все більше усвідомлюють свою відповідальність за своїх дітей. Приємно спостерігати, як молоде подружжя, прагнучи дати своїм дітям добрий приклад, починає саме стежити за собою і займатися самовихованням. Виходить те , що не тільки батьки виховують своїх дітей, але і діти роблять благотворний вплив на своїх батьків.

Бажано, щоб батьки були віруючими і разом належали до єдиної Православної церкви. У разі ж змішаного шлюбу дуже важливо, щоб була досягнута згода (бажано ще до браку), що діти будуть хрещені в Православній Церкві і виховуватимуться в Православному дусі. Розбіжність батьків в питаннях віри і, особливо, суперечки з принципових питань у присутності дітей, створюють роздвоєність в дитячих душах і можуть дуже пошкодити їм.

Крім того, батьки повинні всіляко уникати суперечок при дітях — будь то питання принципові або ж щоденні дрібні практичні питання. Коли діти бачать різницю в поглядах батьків, вони неодмінно використовують це в свою користь і звертаються до того з батьків, хто менш вимогливий. У присутності дітей у жодному випадку не можна критикувати один одного або принижувати: зрештою це підриває авторитет обох батьків.

Взагалі батьки повинні бути дуже обережні в розмовах при дітях. Деякі думають: маленькі, все одно не зрозуміють. Але дитина, навіть не розуміючи розумом, внутрішнім чуттям схоплює суть розмови, і це дає небажаний поштовх її думкам. Таким чином можна пошкодити душу дитини або викликати з її сторони питання, на які буде важко відповісти. Краще не обговорювати деяких тем при дітях, уникати при них насмішок над людьми, не проявляти неповаги до того, що для дитини святе; наприклад: критика вчителів, духівництва і т.п. «Горе тому, хто спокусить одного з малих цих, — сказав Христос, — було б краще , якщо б йому повісити млинове жорно на шию і втопитися в пучині морської» (Мт. 18:6).

[1]  [2]