Анатолію Андрійовичу Дімарову,
письменнику і каміннязнавцю
присвячується

Панагія

Сивий дячок поправив вугілля в кадилі і запалив товстезну, зо три пальці свічку, що стояла напоготові біля дияконських дверей. Він всього два місяці паламарював у храмі, але за цей короткий час навчився досить вправно і хвацько виконувати всі обов’язки служіння у вівтарі. Ось і зараз, стуливши свічку і кадило в правій руці (мав довгі тонкі пальці-пінцети), лівою відчинив північні двері іконостасу і, не поспішаючи, повагом, немовби сам патріарх, вийшов на солею. За ним простували батюшки із святою чашею, дискосом, списиком і лжицею. Старенький отець Сергій, замикаючи процесію, ніс хрест.

Дяк спустився всередину церкви, де зупинившись біля аналою, завмер обличчям до великого входу. Кадило загойдалося в руці і з нього вирвалася духмяна пара. Закружляла, закублилася і полетіла у височінь під саме склепіння до Вседержителя. Духовенство стояло перед царськими вратами на солеї обличчям до людей і до паламаря, якого відрізняло від людського натовпу церковне вбрання і висока свічка. Андрій Анатольович, так звали сивого паламаря, уважно слухав возгласи, намагаючись молитися. Коли ж батюшка згадав «служащих і поющих», тобто і його персону, покірно нахилив голову до свічки, що тримав міцно обома руками разом із кадилом. Якоїсь миті відчув — припекло тім’я. Знову віск капнув на плішину — заплющивши до вогників очі, подумав паламар. Він згадав, як минулої неділі сміялася жінка, оглядаючи чергову мітку на його лобі. «Знову свій макогін закіптюжив!» — розгойдував кімнату її по-дівочому щирий сміх.

Слідом за священиками зайшов до вівтаря і паламар. Подав настоятелю кадило, а хор урочисто почав співати «Яко да царя».

Після літургії, коли люди вже перемістилися у притвор, де мала правитися панахида, Андрій Анатольович пройшовся церквою і потушив усі лампадки. Потім заходився прибирати у вівтарі. Треба було порозвішувати ризи, почистити кадило, вилити воду у «непопіраємоє місце», поскладати книжки і граматки, то те, то се, ще й пропилесосити килими у вівтарі і перед іконостасом. Його дуже любили батюшки, особливо настоятель…За акуратність.

Усе життя Анатольович пропрацював на ювелірному заводі. Робив прикраси із золота і срібла, із вставками і без, каблучки, обручки, сережки, браслети. Чого тільки не було! Як одного з кращих майстрів, якому бракувало творчого простору в умовах конвеєру, керівництво заводу рекомендувало його до співпраці із годинниковим заводом, довірили індивідуальні замовлення. Брав участь Анатольович і в розробці нових ювелірних виробів, працюючи з художниками.

Одного разу начальник цеху приніс до нього образок Богородиці з немовлятком. Великий медальйон, розміром з долоню, старовинної роботи. Сам образ, написаний на емалі, чудово зберігся, а ось срібна оправа була пошкоджена. Масивна, до півкіла, оправа з візерунчастою фініфтю, ніжною мережкою і мозаїкою білого і чорного срібла була колись облямована коштовним камінням. Чиїсь захланні і незграбні пальці повидовбували ті яхонти, залишивши порожніти болючі і негарні, як стареча беззуба щелепа, ямки.

— Анатольовичу, це хоча і не Фаберже, але тільки тобі довірю. Замовлення від самого першого секретаря обкому — впираючись руками в боки і відводячи назад плечі промовив начальник.

Уважно обдивившись з усіх боків ювелірний виріб, Андрій Анатольович тицьнув пінцетом на тавро біля знаку проби.

— Так, Петровичу, це не Фаберже. Це Овчинніков, відомий московський збройний майстер.

— Ти ба! А вони кажуть — цяцька. І як таку бандуру на шиї носити, скажи на милість? Чи може це якісь зброярські штучки, шати, щоб серце прикрити, га?

— Не знаю… Може це і не на шиї носилося — задумливо промуркотів Анатольович.

— В общем, так. Ти в нас майстр-передовик, зробиш лялю.

— А каміння вони не принесли? — підняв очі передовик.

— Щось придумаємо… Перли тобі найду, тільки з директором переговорю. Гаразд?

— Треба, значиться треба. Зроблю, Петрович, тільки ти поквапся з перлами.

Робота була нескладна. Подібне він робив не раз. Прикрашав коштовностями годинники, браслети, авторучки і навіть бюст дорогого Леоніда Ілліча! Так, так, було діло. Саме під ювілей генсека обласне керівництво забажало йому подарунка зробити. Бронзове погруддя — настільний варіант. Але таке, щоб зірки героя СРСР горіли вогнем на костюмі. От він і приварив йому на металеві груди чотири золотих ордени, а посередині великі рубіни вишуканої огранки. Хай носить (похлопав генсека по плечу)! Потім побачив Брежнєва по телебаченню, а за спиною на комоді — його робота з рубіновими грудьми.

Але ж тут ікона! Його руки ніколи не тримали образу Божого. Спогади дитинства, в яких молитва неньки до Спасителя, що висів на покуті, та тихе читання батька з потертої книжки (Святий Боже, Святий кріпкий, Святий безсмертний…— ото лише і запам’ятав), та ще пасхальне «Христос воскрес» з великодніми наїдками, що і столи вгиналися — ось і весь його релігійний досвід з далекої сільської юності.

Образ Богородиці настільки вразив його, що вперше за багато років майстер відчув невпевненість. І ще якесь невідоме йому почуття. Він остаточно втратив спокій і не міг звично дихати, коли брав до рук образок. Боявся, що серце стане, коли глибше дихнути. Тож тамував подих, вдивляючись в глибокі очі Діви Марії. Йому здавалося, що і сил у нього не вистачить на цю роботу. Хоча скільки тої роботи — з гулькин ніс. Але ж Вона як жива і наче тепла. Як же живе тіло обійти інструментом? Можливо це і є моя вершина, мій Еверест? Саме зараз час втілити все своє вміння, хист, талант, досвід, щоб піднести до небес небесний образ. А потім молитися, молитися… Як батько… Святий Боже, Святий кріпкий…Так він думав і молився, вперше в житті, ніяковіючи від зустрічі із святинею, знаючи лише цю єдину молитву.

Коли він віддавав роботу, начальник схвально мацав товстими пучками перли, що густо всіяли береги медальйону. Анатольович стояв поруч з великою лупою на лобі і тлів серцем, аби той не запальцякав своїми грубими руками образу Божого.

Іще довго по тому, згадувалася йому Богородиця з немовлятком, яке так ніжно тулилося до материнської щоки. А колись наснилося, що ходить він по музею, а на стіні одиноко висить ця ікона. Та тільки не маленька, а більша, на полотні і в рамці. До чого цей сон?

Коли Анатольович вже пенсіонером почав ходити до храму, а згодом і паламарити, його пильний погляд шукав саме ту Богородицю на стінах. Не було такої в їх церкві, не було і в Лаврі, ані в Покровському, ані у Флорівському монастирях.

Двері в паламарці рипнули, задзеленчала струною пружина і у вівтарі з’явився настоятель. Волосся на його голові було скуйовджене (видно добре попочухав потилицю батюшка поки усім прихожанам раду дав. «Ой, серденько, світ не без добрих людей. І для твоєї душі Господь доброго чоловіка пошле» — втішав отець Миколай парафіян коли вже не знав, чим зарадити в їх щоденних клопотах.). Приходили до нього люди різні. І маловіри, і зневіри, і невіри. І розумні, і вчені, київські інтелігенти і київські невігласи. Йшли часом так, наче всі шляхи погубили, навпомацки, навмання, коли вже не розум, а серце підказувало дорогу до храму. А після розмови, зайнявши спокою і мудрості в святих очах, бігли додому вже зовсім іншими. Так вмів батюшка потрібне слово сказати, що дивись, людина й інакшає. Частіше до Служби Божої ходить, а ось вже і всім сімейством говіють.

— Анатольовичу, ти колись начальство зустрічав?

— Колись, отче, ще в училищі підносив хліб і сіль директору заводу, який приїхав випускників до себе запрошувати.

— То світські пани. А єпископа колись хоч бачив? Владику?

— В Лаврі бачив, а як же, і ручку цілував.

— Ну й добре. До нас на храм приїде мій друг з Білорусії, разом в семінарії вчилися, Толька Нещерет. Єпископ Стефан нині. Треба буде достойно зустріти. Я тобі все розкажу, що до чого, ну, по процедурі. Будеш біля нього за іподиякона. А перш за все треба буде тобі, дорогенький, з’їздити в Лавру за рипідками, дикирієм, трикирієм. Орлиць в нас є. Підійдеш до Конона, келійника намісника, і перекажеш поклон від мене і ось цього листа. Конон тобі все начиння і збере.

Через тиждень був храм або престол, як у нас старі люди кажуть. Люду понаїхало і київських, і з довкружніх сел. Але, як і завжди в ті часи, преважно білі хусточки заполонили церкву і подвір’я. Чоловіків, «раз два й обчовся», як казала свічниця баба Варка. («Де твій? На хазяйстві лишила, а твій Гриць, га? Спить з нічної. Закрила в кватирі, хай хропе до обіду!» — гомоніли парафіянки).

Святкова служба почалася з акафісту. Духовенство поставали в притворі і перешіптувалися, виглядаючи владику. Аж ось і машина. Старенька «Волга» під’їхала до самих воріт і з салону вийшов середніх літ, але вже із сивою борідкою, єпископ. Надівши чорного клобука, він поблагословив обома руками святковий натовп і попрямував до храму. Люди утворили живий коридор і поштиво схиляли голови коли владичий погляд потрапляв на них.

Анатольович прийняв посох у владики біля самого входу і поцілував йому руку. Коли він підводив голову, очима зачепився за широкі груди єпископа. Так, так, поверх чорної ряси на преосвященній шиї спочивала його робота. Той самий образ Богородиці з немовлятком, що він колись реставрував.

Майстер не міг помилитись. Це саме той образ, де кожна перлина зігріта його дбайливими пальцями. І немовлятко так ніжно притискається до мами, до святої Мами… У Анатольовича раптом промайнули думками все його дитинство і мама, ще молода, завзята, весела, і батько біля ікони, і сільській храм, і як його розбирали по цеглині комсомольці, серед яких був його старший брат.

Всю службу Божу Анатольович крутився навколо єпископа, як бджілка. Був єдиною сволоччю, як кажуть семінаристи. Тобто ніс за владикою довгу мантію (волочив — ось звідки ця лайка). Підносив і уносив, подавав і забирав. Хукав на архіпастирські окуляри так, що ті вкривалися рясними росами, як зело в Іванів день; а потім тер-шатирив, щоб владичні очі добре бачили літери в Євангелії і служебнику. Добре обдивлявся облачення на його кремезній фігурі і квапився застебнути кожного ґудзика, замкнути найдрібніший гачечок, зав’язати мотузочку. І навіть коли у владики розв’язався шнурок, то він був єдиним, хто запримітив це неподобство. Присів у вівтарі, ще й став на хворе коліно, і дбайливо, як рідній дитині, зав’язав бантик на лаковій тухлі.

Весь цей час Анатольович не зводив очей з Богородиці на грудях у владики. Тільки зараз він зрозумів і відчув душею, що любить Її більше аніж власне коштовне оформлення, свою роботу, в яку вклав, мабуть всього себе.

Після літургії був молебень, водосвяття, проповідь, вітальне казання єпископа Стефана. Попід срібноголосі переливи дзвонів клірики храму і члени десятки почимчикували до трапезної, де вже парувала картопля з вишкварками, біліли сметанковими боками смажені карасики, гойдалися маслюки в часниковому маринаді, виймали ніздрі різноманітні соління, печіння та інші творіння тендітних, але таких талановитих до всякої кулінарії жіночих рук. Серед двору на вогнищі під чавунною кришкою доходила архирейська юшка, яку так поціновували старі друзі — владика і настоятель.

За обідом були тости за торжество Православ’я, за боголюбивий народ і за владу, яка після святкування тисячоліття хрещення Русі дала свободу Церкві, повертала храми і монастирі, дозволила відкривати семінарії і видавати духовну літературу. Влучивши момент, коли наливав чарку архирею, Анатольович підсів поближче до нього — на краєчок стільця, що був ще теплим від сідниць настоятеля і, подивившись в добрі і блискучі від багатої трапези очі, мовив:

— Владико, дозвольте мені щось запитати.

— Будь ласка, будь ласка — приємним баском відповів архирей.

— Гм…гм…Бачте, до служіння вівтарного був я все життя робітником на заводі…ювелірному, так би мовити. Прикраси робив, нагороди, годинники, портсигари і чого тільки не довелось майструвати.

— Так, цікаво…А в чому власне питання?

— Зараз, зараз, ваше преосвященство. Так ось принесли мені одного разу ікону для реставрації, медальйон великий. Від жінки першого секретаря обкому партії. Я для цього медальйону зробив оправу з перлів. Чимало років минуло, і ось тепер я бачу цей образ…На ваших грудях, владико! Як він потрапив до вас?

Спочатку слухаючи неуважно, владика все більше повертався до дячка, і його очі тверезішали, ширшали і відкривали співрозмовнику глибини душі людини мудрої, чуйної, уважної до чужих проблем.

— А як вас звати? — якось по складах запитав владика.

— Раб Божий Андрій.

— Андрію, я бачу в вас рідну душу. Цей образ Діви Марії Жировицької був першою в моєму житті іконою. До двадцяти років я не знав Бога, оскільки мої батьки були комуністами. Мій тато був першим секретарем обкому і мав захоплення — колекціонував значки. Так ось, друзі подарили йому на ювілей цей образ. Батько повісив його в колекції на стіні, але за шторкою, показуючи лише деяким близьким і перевіреним товаришам. Я заглядав за ті потаємні куліси, коли ніхто не бачив, це була моя перша зустріч з Богом. Я пригадав, що саме такий образок я бачив у дитинстві, провідуючи бабусю на білоруському Поліссі. Біля нього вона щонеділі запалювала лампадку і молилася. І ось в свої парубочі двадцять років я почав молитись. По-своєму, керуючись якимось прапрадідовим кличем, відчувши сяйво, що огортало серце, підносило дух, розхитувало розум, відштовхуючи його від сімейного марксизму-ленінізму в бік такого жаданого, потрібного, більше аніж повітря, Православ’я. Потім я почав відвідувати храм, говіти, читати Біблію. Але це вже було пізніше. Якби ви знали, Андрію, який я вдячний вам, за ці переживання і за цю панагію. Так вона зветься, а в перекладі з грецької значить — Всесвята. Ми ж частіше кажемо Пресвята. Панагію завжди носять архиреї — це частина нашого вбрання. Хіба я міг подумати в юності, дивлячись на Богородицю, що колись одіну Її образ на свою грішну шию. Спасибі вам, дорогенький…

Владика перевів подих і обома руками стис руку Анатолійовича, а потім підніс її до своїх вуст і поцілував.

— Що ви, владико, не ви, а я мушу цілувати вам руки. Я недостойний паламар, а ви святитель — змішався дячок.

— Ми такі ж недостойні, як і всі люди. Через вас я обрів віру. А це найбільший скарб на землі. І мені приємно, що цей скарб ми відкрили з вами разом. З милості Божої ви, талановитий майстер, тепер теж служити Богові і ми з вами розмовляємо однією мовою. Ви зробили багато прикрас, багато чим догодили людям. Та найвишуканіша прикраса, найпрекрасніша, найцінніша не для людей, а для Бога — ваша власна душа в оправі віри, огранена надією, оповита любов’ю до Богородиці.

Дві пари очей дивилися так, як дивляться один на одного батько й син після багаторічної розлуки. Одні жваві, енергійні, захоплені, а другі — спокійні, глибинномудрі і теплі. Так буває, коли зустрічаються люди, які чекали один одного дуже довго, навіть не усвідомлюючи кого вони чекають і для чого, і лише підсвідомо відчуваючи, що вони в пошуці, що їм когось не вистачає. Бог зводить людей і лаштує їхні долі так, щоб ясним вогнищем зривалася любов між ними, щоб ставали вони родичами по духу.

Коли трапеза скінчилася і клір розійшовся по домам, на церковному подвір’ї залишилося троє. Давні і недавні друзі. Владика мав наміри провідати стареньких батьків на Печерську, а отець настоятель, маючи до нього розмову, збирався проїхатися з ним містом. Підійшовши до автомобіля, владика поблагословив дячка і тричі по-дружньому з ним почоломкався. А потім дістав із салону картонку і простягнув паламарю.

— Тільки не кажіть, що ви не зможете приїхати. Візьміть, це вам. Це ікона Жировицької Богородиці. Коли ви завітаєте до мене в Мозир, ми обов’язково відвідаємо з вами старовинну обитель, де сотні літ зберігається чудотворний кам’яний образ Пресвятої Діви. До речі, моя панагія має такі самі розміри що і першообраз з містечка Жіровіци. А настоятель вас благословить на це паломництво, правда, отче? — мовив, прощаючись, владика. Посміхнувшись, він надів клобук і сів в машину.