Горжетка

Телевізор мерехтів в темній кімнаті, стежачи сірим оком за тими, що сиділи в залі. Тамара Михайлівна зняла з носа окуляри і почала дмухати на скельця. В ефірі йшов репортаж з Афганістану. Чоловік з мікрофоном щось палко доповідав, інколи повертаючись назад і вказуючи рукою на палац Бабрака Кармаля. Навпроти палацу котилися вантажівки, бронетранспортери, пробігали афганські діти, заглядаючи в телекамеру.

— Мамо, тобі погано? — запитав стиха син.

— Щось мені, Олеже, ці військові клопоти не до вподоби.

— Може переключити на УТ-1, там зараз «Актуальна камера» повинна бути, — не заспокоювався Олег.

— Ні, ні, хай буде, я подивлюсь на репортера…

— Мамі сподобався мужчина, хай уже подивиться, — посміхнулася невістка Ірина.

— Олександр Каверзнєв завжди цікаво розповідає. Голос м’який, спокійний, приємний, не те що в його батька. — Тамара Михайлівна поклала віяло на стіл і важко зітхнула. — Ох і злий же був той старий пес!

— Ви знаєте Каверзнєва? — здивувалася Ірина.

— Знаю. До війни ми в Москві жили, твій Олежик там народився. Вони із Сашею Каверзнєвим однолітки. Але Сашу я побачила вже після війни. Ми стояли в черзі у мавзолей Леніна, а Саша з батьком попереду. Хлопчик був одягнутий в костюмчик в клітинку, а на голові беретка, теж, як шахівниця. А з-під беретки кучері каштанові звисають. Такий гарненький хлопчик…

— А хто ж його батько? — поцікавився Олег, неначе пригадуючи ту подію і того хлопчика.

— Батько у нього служив в НКВС. Чи живий ще, Бог знає. Але більше я його не бачила.

— Мамо, щось ти не договорюєш. Мабуть якась цікава історія пов’язана з отим Каверзнєвим? — допитувався син.

— І романтична! Ой розкажіть, дорогенька, розкажіть. Тільки ж дозвольте і мені послухати, — улесливо зазирала в очі Ірина.

Тамара Михайлівна відкинулася в кріслі і, скинувши капці, підняла ноги на зелений стільчик. Погляд її зупинився на фотокарточці, що висіла над телевізором. Зі стіни на неї дивилася молода жінка і тримала за ручку хлопчика. А позаду них були кремлівські мури.

Раптом в коридорі почувся шум і крізь прочинені двері до кімнати забігла чорнява дівчинка років шести.

— Мамо, я хочу малювати, дай мені фарби, — вона підійшла до Ірини і поклала свої долоні на мамину руку.

— Ходімо, Наталонько, я тобі знайду гуаш, що тобі купила бабуся. Ходімо, доню.

— А що ти будеш малювати, моя крихітка? — запитала бабуся.

— Я намалюю білочку, з хвостиком, ось таку. — Відвівши однією рукою платтячко, онучка присіла, показуючи невидимий хвостик.

— Ой, ти моя білочка руденька! Покажеш бабуні, добре? А я тобі курочку намалюю. Зозулясту. І півника.

Всі засміялися, Ірина з Наталочкою поспішили до іншої кімнати. По телевізору вже показували спортивні новини і як Москва готується до олімпіади. А ось вже і погода. В Києві хмарно, подекуди дощ, туман, температура близько нуля, на дорогах можлива ожеледиця. З нового кольорового «Електрону» лунала прекрасна музика Чайковського з циклу «Пори року». Був листопад.

— Тоді, у 1941 році саме така погода стояла. Бридка, мерзосвітна. Як же ми з тобою, синку, мерзли тоді… Приглуши трошки телевізор.

Великі сірі хмари кублилися над містом і, чіпляючись за вцілілі після бомбардування дахи, сунули на схід. Здавалося, що і ті поодинокі мансарди і верхи ось-ось позривають і понесуть з собою чорні звої. Хмари блукали на горищах і терасах, і силуючись відірватися від темних кварталів, сипали довкола рясною холодною мжичкою. Ліхтарі на вулицях давно вже не світилися. Та і для кого? Чоловіки були на фронті, сім’ї евакуйовані. А хто залишився, то працював, як каторжний, на оборонних підприємствах, а після зміни тихесенько, мишею, сидів у своїй квартирі. Запалювати світло при відкритих шторах було заборонено.

В московській квартирі Альшанецьких горіла гасова лампа. Вікна щільно завішані, щоб не накликати бомбу. В кімнаті холодно, тихо. На стінах висіли картини ще дореволюційних часів в темно-золотавих багетах. В кутку спочивав кабінетний рояль. По-всьому було видно, що давним-давно до його кістяних клавішів ніхто не доторкався. Годинник, що стояв на роялі і той занімів. Посеред круглого столу поруч із каганцем стояв самовар, а за столом сиділи дві молодих жінки. Це були Тамара Михайлівна і її подруга Глафіра.

— Добрий чай в тебе, Тамаро, — дмухаючи в стакан, озвалася відвідувачка.

— Ти смієшся, Глашо, який зараз чай? Тирса — не чай! Бери конфітюр — позаторішня вишня. Мама в Києві робила. — припрошувала Тамара Михайлівна.

— Оце так смакота. Ти вже як чоловік по-польськи звеш речі. Конфітюр, то варення по-нашому, так?

— Так, люба. Ми як познайомилися, то кожний своєю мовою так і говорив. А тепер, що його мова, що моя — вінегрет, солянка збірна. Бувало Михась як почне лаятися польською, я аж лечу з кухні подалі. Тільки зараз він допетрав, що я все розумію.

— Я теж знаю як вони лаються: «Пся крев!»

Обидві подруги щиро розсміялися.

— Та як би ж тільки це…Хоч би ми Олежика не збудили своїм реготом, — проказала господарка і ще давлячись сміхом побігла до спальні.

— Спить синок. Слава Тобі Боже! Ну й насмішила ти мене, подруго. Бери печиво, — підсунула печиво ближче до Глафіри.

— Дякую. Ти спеціально для мене припасла? — запитала та, взявши своїми тоненькими пальчиками за краєчок солодкого кружалка.

— Давненько воно лежало і тебе чекало. Навесні, як пайки ще давали, чоловік приніс. Скажу відверто — я дуже економна, бережлива. А може навіть і скупа.

Вона посміхнулася і сьорбнула з кружки.

— Мама вчила, щоб думати про день прийдешній.

— А батько твій теж такий був?

— Так. Це його національна особливість. Інакше не був би він таким багатим за царських часів. В нього було декілька протезних майстерень в Києві. І прізвище Альшанецький було відоме в місті. Сам губернатор замовляв у батька ціпок. Він любив повторювати, що важливо не стільки заробити гроші, скільки утримати їх. На жаль, я не пам’ятаю тата. Мені було всього три роки, як його вбили.

— За що?

— За те, що багатій, за те що не свій. А хто вбив невідомо. Тоді влада в місті змінювалася щодня, а то й частіше. Сусідка прибігла і каже: «Там ваш чоловік на вулиці лежить». Мама в чому була схопилася і на вулицю. Ми тоді на Прорізній жили. Недалечко від Золотих воріт вона і знайшла тата. Уже не дихав.

Тамара Михайлівна перехрестилася на куток, де, мабуть, колись висіла ікона.

— З кишень всі гроші вигребли: і керенки, і царські, і гривні. Власне, вони вже нічого не були варті ті старі асигнації. Революція батька розорила вщент. А ось перстень на руці лишили. Мамочка зняла його і собі оділа. Пам’ятаю, як вона плакала і одно цілувала той перстень. Вона тата до нестями любила, хоча він і старший неї на двадцять років. Там ціла історія була, не знаю, чи цікаво тобі це все, — запитала господарка і подивилася на Глафіру. — Може тобі це й не цікаво?

— Цікаво, цікаво!

— Тоді послухай. Мама була робітницею в цеху у тата. Вона була молода і гарна. Може вона не мала тої краси, що очі вбирає, але її тихість і милий погляд примушували чоловіків звертати на неї особливу увагу. Свіжесенька, мов яблучко, тоненький стан, коса до п’ят, а очі не те що великі, а глибокі, бездонні. Отож в тих очах і втопився наш тато. Зупиниться було біля мами і дивиться. А Катя червоніє і пальці від хвилювання голкою коле. Довго це тривало, всі помітили, почали заздрити та подейкувати над несміливістю Катрусі. Одного разу тато зупинився в черговий раз біля мами і раптом поклав руку їй на плече. Мама підхопилася, кинула роботу і тікати з майстерні. Тато її довго шукав, наздогнав аж за Києвом у парку «Кинь грусть». Став на коліна і запропонував руку і серце.

— Бачиш, які манери були, не те, що зараз. Він тільки торкнувся плеча! — похитала головою Глафіра.

— Етикет, культура взаємин, поведенція, як тоді казали, викладалася в гімназіях і пансіонах. Проте мама була простого християнського виховання, мала сором і страх Божий. Вона не зразу погодилася на пропозицію пана, а довго вивчала і придивлялася до нього перед тим як шлюб брати. Хоча в душі, напевно, вона його давно вже любила, але ж боялася сама собі зізнатися в цьому. Отакий цей роман. Коли ж я за Михася заміж йшла, мама зняла з пальця татову каблучку і наділа мені. Поблагословила і сказала, щоб я ніколи її не знімала. — Вона замовкла і подивилася вниз. Глафіра не бачила, як Тамара торкалася пучками персня, соваючи його вздовж пальця.

— А батько твій теж поляком був? — запитала відвідувачка.

— Ні. Він єврей. Скажу по секрету, що я теж спочатку Сарою звалася. А коли батька не стало, мама хрестила мене Тамарою. Це вже я пам’ятаю. І храм Марії Магдалини на Шулявці і старенького священика. Так-так. Немає вже ані храму того, ані батюшки…

— Мені аж страшно! Ти такі мені речі довіряєш, подруго, — засовалася на місці Глафіра.

— Довіряю, бо ж в храмі з тобою зійшлися. Одному Богові молимось.

— А чоловік не забороняє тобі… ну, в храм ходити? — несміливо запитала подруга.

— Ні. Він католик, але в костьолі ніколи не був. Та хіба йому можна з його роботою? Він навіть на хрестини не ходив. Тоді мама моя ходила домовлялася з владикою. Сам митрополит Миколай Ярушевич похрестив синочка рано-вранці, ще й сонце не сходило. А Михась — він не сьогодні-завтра на фронт відправиться. Їх вже готують. Всіх радянських поляків зібрали і створили народне військо польське. А він у них інтендант.

— Як же ти будеш жити з сином?

— А хіба я одна така? Напевно, відправлять в евакуацію. У нас у всіх одна дорога — за Урал. Чи ж ти не поїдеш?

— Так, так, разом поїдемо, Тамаро, разом — поспішила засвідчити свою дружбу Глафіра. І почала зав’язувати пухову хустку, що від частого кивання головою злізла на потилицю.

— Моя тобі порада, як що маєш які коштовні речі, заховай добряче. В евакуації чи в окупації все одно без хліба не висидиш. Гляди і виміняєш собі на пропітаніє.

— Слухай, Томо, я боюся. Оголошений збір коштів серед москвичів на танкову колону, кругом об’яви порозвішані…

— Я знаю, — перебила її Тамара — чоловік казав, та і сама бачила ті об’яви, коли по воду ходила. Тільки, ти як знаєш, а я всього не віддам. Мені з малятком на руках золото ще й як знадобиться. Я дещо у горжетку під комір зашила, воно так спокійніше. Тільки ти ж, Глашо, нікому ні чичирк! Чуєш? — пильно подивилася на подругу.

— Що ти, сестро! Боронь Боже, щоб я кому ляпнула. Я може і сама так зроблю. У нас може теж дітки будуть…після війни. Вона скоро закінчиться ця війна. Так в штабі казали, я сама чула, коли кабінет прибирала.

— Хто його знає, вона ж тільки почалася, — зітхнула Тамара. — Поки сонце зійде, роса очі виїсть. Так мама каже. Так що зроби як я, воно вірніше. Наливай ще чаю, Глашо.

— Ні-ні, побіжу додому. Може вже чоловік прийшов, а мене немає. Буде хвилюватись. Дякую за гостинність.

Подруги повставали, перехрестилися і вийшли навшпиньках, щоб не збудити дитя, у передню.

— А в тебе, подруго, плащ мокрий, як хлющ. Дивись скільки натекло на підлогу, — вигукнула господиня, подаючи верхній одяг Глафірі.

— Та нічого, дома висохне.

— Візьми мій, дорогенька, дивись який, — і вона витягла з гардеробу довгу сіру накидку модного довоєнного фасону з великими кістяними ґудзиками.

— Ну що ти, я так не можу. А ти в чому завтра підеш?

— У мене вистачить не тільки на тебе, не переймайся. Наступного разу прийдеш, завтра, чи коли — тоді і переодягнешся у своє, гаразд? — переконувала її Тамара.

— Дякую, Томо, хай тебе Бог береже. Я тепер така модниця — і вона подивилася у дзеркало. — А тепло як! З мене конфітюр, як ти кажеш. — Вона засміялася і застебнувшись цьомкнула господиню в щічку.

— Бувай здорова, на добраніч!

— На добраніч, до завтра, Глашо!

Двері зачинилися. Енергійні кроки гості ще довго лунали високими прольотами старовинного будинку.

Наступного дня Глафіра не прийшла, не було її і другого дня. Тамара почала хвилюватися. Аж ось рано вранці в двері постукали. Вона побігла відкривати (подумала, що Михась щось забув і повернувся). В дверях вона побачила офіцера і двох в цивільному.

— Громадянка Альшанецька? — Запитав офіцер.

— Так, це я — відповіла господиня.

— Капітан Каверзнєв — відрекомендувався офіцер. — Ознайомтесь, будь ласка, — і вручив Тамарі папірець

— Так ви заходьте, — насторожено проговорила вона і відступилася, пропускаючи нежданих гостей до передньої.

Вони зайшли, а Тамара пішла до вікна читати документа. «Постанова про обшук», було написано посередині аркуша. Вона зойкнула, руки в неї затрусилися.

— Не лякайтеся, шановна. Краще добровільно і щиросердечно здайте ваші коштовності, які потрібні для оборони країни. — спокійно проговорив капітан. — Дозвольте курити?

— Прошу… Тільки в мене немає ніяких коштовностей. Все, що було, залишилося в Києві, а там зараз фашисти.

— Немає, кажете? Гришо, ану заглянь в оту шафу. — і він ткнув пальцем на гардероб у передній.

— Гражданочко, просимо в стороночку — попередив один з понятих.

Тамара відійшла від гардеробу, що його намагалася захистити своїм тілом. Не дивлячись на всю коректність і навіть галантність непроханих гостей, Тамара в душі була страшенно обурена. Як це так, до неї, жінки польського офіцера, прийшли з обшуком, та ще в час, коли його нема вдома. Але цей внутрішній протест був надто короткочасним, щоб вилитися в рішучий опір. Невдоволення змінилося на страх.

Чоловік в штатському поводив себе так, наче йому тут все відомо і він неодноразово бував в квартирі. Він відкрив дверцята шафи, рішуче відсунув шубу, пальто, плащі і вже під самою стінкою, знайшовши вишневу горжетку, витяг її до світла. Він мовчки підійшов до офіцера, що курив в кімнаті біля вікна і пильно спостерігав за кожним рухом цього молодого «шукача перлин» і за реакцією господині. Той підняв соболиний комір і, намацавши щось, рвонув підкладку. На підлогу так і сипонули сережки, ланцюжки, каблучки з камінням, намисто з перлів та інші прикраси…

— Потім мене забрали на два тижні до в’язниці. Мабуть переполовинив той Каверзнєв моє золото, що так мало присудили. А може Михась когось попросив і мене звільнили. Він віддав мені тебе маленького, а сам поїхав на фронт. А ми з тобою були евакуйовані…

Тамара Михайлівна знов заходилася дмухати на скельця і витирати їх хусточкою. Сірий екран все мерехтів, розважаючи всесоюзну аудиторію жартами в програмі «Кабачок 13 стільців».

— Мамо, а чому ти ніколи про це не розповідала раніше? — запитав Олег. — Мені здається, я все це знав, але забув. Якась містика.

— Погане завжди пам’ятається довше, хоч про нього не хочеться й згадувати. Так і я: якби не побачила репортера, можливо б і не розповідала про його батька.

— Це той, що забрав твоє золото?

— Та той же… Той…

— А Глафіра?

— Глафіра ж їх і навела. Вона ж у них сексотом була.

— Сексотом?

— Секретний сотруднік, сексот. Ходила в храм і вивідувала, хто чим диха. Робота була така у Глафіри. Ми з нею більше ніколи не бачились, напевно приставили її до іншої церкви. Таких Глафір і досі повно, так що гляди, синку, будь обережніший.

Задушевну бесіду матері із сином перервала маленька Наталонька: яка забігла в кімнату і метеликом підлетіла під бабусині окуляри.