Звірство в Божій обителі
6/19 серпня 1919 року — фатальна дата в багатовіковій історії уславленого Мгарського Фавору. Саме в цей піднесений день храмового свята Спасо-Преображенської обителі силами зла було скоєне жорстоке і безчинне вбивство його мирних насельників. Героїчна гетьмансько-козацька святиня обагрилася кров’ю ченців-страдників, а сонм її Небесних покровителів поповнився 17-ма новомучениками — православними сповідниками ХХ століття.
З самісінького початку своєї діяльності радянський уряд люто ненавидів свого ідейного ворога, а радше — духовного антагоніста — Православну церкву. Її благодатне дихання відчутно роздратовувало новоспечених владарів, однак вони прекрасно розуміли, що похитнути віковічний фундамент народної віри буде досить непросто і для цього прийдеться докласти чимало «антихристових» зусиль і проробити багато планомірних та рушійних дій. Останні офіційно розпочалися 23 січня 1918 року — в день проголошення Декрету про відокремлення церкви від держави. Документ закономірно передбачав термінові репресії проти духовенства і виправдовував уседозволеність щодо сплюндрування святинь. Окрім того, було розпочато активну «просвітницьку» роботу у «мракобісних» масах, а також прорадянську агітацію в самому середовищі церковного люду та чернецтва.
Метастази безбожного нігілізму проникли тоді й до гурту нечисленної в той час братії Мгарської Спасо-Преображенської обителі. Київський історик Василь Ульяновський у публікації «Трагедія в Лубенському Мгарському монастирі 1919 року» пише: «…революційна доба наклала свій відбиток не лише на світські маси, але й на насельників монастиря. Так, у грудні 1917 року в монастирі «революційна» частина монашества створила Тимчасове управління монастирем на чолі з ієромонахом Христофором. Останній закликав до обителі для обшуку представників Ради солдатських і робітничих депутатів. Лише у вересні 1918 р. з наказу Полтавського єпископа Феофана було проведено спеціальне слідство про ці рухи, доповідну записку підготував ієромонах Серапіон. Результатом всієї справи була ліквідація Тимчасового управління. Христофор був переведений до Густинського монастиря, де віддавна відбували спокуту різні правопорушники й навіть злочинці. Був замінений керівний склад Мгарської обителі: казначеєм призначили ієромонаха Аркадія, благочинним ієромонаха Діонісія, економом ієромонаха Іону. Символічно, що зачинщик «революції» в монастирі Христофор був видалений з Мгару незадовго перед трагічним розстрілом монастиря і фактично завдяки цьому уникнув смерті. Натомість ієромонах Аркадій 22 червня 1918 року за власною волею попросився перевести його з Густинського до Мгарського монастиря і цим наразився на смерть».
Існують достовірні документальні дані про те, що ігумена Амвросія, колишнього благочинного і скарбника московського Заіконоспаського монастиря, благословив на керівництво Мгарською обителлю сам святитель патріарх Тихон своїм Указом № 55 від 28 лютого 1918 року. В перший період безбожного тероризму дії владних структур щодо Православної віри були відносно зваженими і, так би мовити, політично обґрунтованими — стримуючою силою тоді ще слугувало благоговіння люду перед святістю. Тогочасне «…вістря репресивного механізму було спрямоване перш за все проти безпосередніх опонентів РКП(б), активних учасників тих політичних партій і сил, які діяли на Україні на зламі історичних епох. Все це без будь-якої додаткової перевірки служило приводом для арешту і покарання» («Реабілітовані історією», за ред. П. Т. Тронька). Тож під меч знищення потрапляли передусім ті «церковники», які якимись своїми «антирадянськими» діями нібито політично завинили перед державою. Трохи згодом діапазон безбожних зазіхань значно розширився і відчутно поглибився. У книзі «Доля церковної старовини в Україні», написаній сучасним полтавським науковцем О. Нестулею — дослідником релігійних питань періоду геростратизму комуністичної доби, читаємо: «…політика радянської влади з питань релігії і церкви… мала богоборчий характер і в прийнятій у березні 1919 р. VIII з’їздом РКП(б) програмі більшовицької партії отримала теоретичне обґрунтування як одне з першочергових завдань творців нового суспільства. Виконуючи його, більшовики не зупинялися перед реквізиціями майна храмів, монастирів, репресіями проти духовенства і ченців. Саме в 1919 році розпочалась націоналізація земельних угідь, підприємств, медичних, інвалідних, навчальних та інших заходів, які належали релігійним об’єднанням і організаціям. Можна навести численні випадки розстрілу служителів культу».
Полтавська земля обагрилася кров’ю священномучеників вже на початку зловісного 1919 року. Про це зазначається у книзі С. П. Мелъгунова «Красный террор в России» (тут і далі цитати подаємо мовою оригіналу. — Т. Ч.): «В Полтаве и Кременчуге всех священников сажали на кол. В Полтаве, где царил «Гришка-проститутка», в один день посадили на кол 18 монахов. Жители утверждали, что «здесь (на обгорелых столбах) Гришка-проститутка сжигал особенно бунтовавших крестьян, а сам..., сидя на стуле, потешался зрелищем». Вражаючою цинізмом і жорстокістю була серпнева страта насельника Хрестовоздвиженської обителі ієромонаха Ніла (до речі, існує поки що остаточно не підтверджене свідчення про те, що він був у минулому мгарським ченцем). Арештований шляхом провокації, цей Христовий страдник витерпів нелюдські катування: за переказами, йому викручували кінцівки, дробили десницю, тягали за конем, живцем здираючи шкіру, і, насамкінець, убили (за іншими даними — напівживим кинули до ями).
Кривава стихія тогорічних злочинів новітньої влади проти церкви досягла свого апогею в лубенській операції, яку пізніше, вже в наш час, назвуть Мгарською трагедією. Остання закінчиться розстрілом усієї монастирської братії і на довгі роки перетисне молитовний пульс життєдіяльності багатої обителі та перепинить її історично значимий шлях.
Темні хмари сатанізму час від часу збиралися над Спасо-Преображенським монастирем ще з початку літа того 1919 року. 10 червня на Мгарську гору прибув «1-й радянський комуністичний Антоновський полк» (так його називають в архівних документах). Це невелике, але вельми нахабне і блюзнірське у своїй поведінці військове угрупування отримало свою назву від волості, в якій було сформоване, а шляхом слідування мало Полтавщину. Ченців вигнали з їхніх корпусів, і вони були змушені шукати притулку в сараях та повітках. Солдати ж захопили більшість житлових приміщень, а задля насмішки над святинею — ще й теплу Благовіщенську церкву, що знаходилась поруч із архієрейськими покоями.
У храмі більшовиків заселилося близько 500 чоловік; вони спали там штабелями і поводилися жахливо: ходили в шапках, лихословили, курили і влаштовували розпусні оргії з жінками. У вівтарі вояки зламали царські врата, розікрали вміст шафи, де зберігалися шовкові та вовняні підрясники. Ікону Богородиці в нижньому іконостасному ряду безбожники пробили багнетами вище шиї, а ікону Небесного покровителя обителі святителя Афанасія — в уста. З шанованого Лубенського образу Божої Матері, що знаходився біля криласу, було зірвано шторки й срібний вінець (його згодом, аби поглумитися, одягали на кобилу)...
На той час у монастирі мешкали біженець Григорій Чек (який до того служив сільським писарем у с. Мгар Лубенської волості, а згодом працював учителем в одній із шкіл Хорольського повіту) і комуністка Ксенія Костянтинівна (прізвище не встановлено) — жителька м. Лубни, колишня начальниця міської жіночої Комуністичної школи. Ці люди особливо вороже ставилися до ченців. Зокрема, вони неодноразово погрожували, що останніх слід перевісити або перестріляти. Якось Григорій Чек навіть побив палицею ієромонаха.
13 серпня, увечері, до обителі вступили війська Добровольчої армії — і монастир полегшено зітхнув. Але вже наступного дня, під натиском більшовиків, які мали велику чисельну перевагу, «добровольці» відступили, і червоноармійці знову ввійшли до обителі. «Червонозоряні квартиранти» відразу ж, як це робили й раніше, наказали ченцям звільнити житлові приміщення. Однак цього разу плани вояків щодо монастиря і його господарів були жорстокішими. Звісно, вони продовжували грабувати й збиткуватися над святинями, але при цьому вже зачіпали й ченців, чого досі не робили. Відчувалося приховане прагнення помсти — адже їх, більшовиків, не зустрічали так радо та гостинно, як їхніх «білих» попередників. До того ж, комуністи отримали достовірні дані про те, що монастирські насельники були безпосередньо причетними до переправи добровольчих військ через Сулу. Хто саме доніс їм про це — невідомо, не виключено, що таку інформацію могли повідомити своїм ідейним споборникам вищезгадані товариші вчителі Григорій та Ксенія.
18 серпня монастирська братія, попри всі негаразди, почала готуватися до Всеношної напередодні храмового свята. Проте несподівано на гору заявилися декілька більшовицьких керманичів на фаетоні (за іншими свідченнями — верхи). Десь о 5-й по обіді — саме тоді, коли мала розпочатися служба — вони наказали всім ченцям на чолі з ігуменом Амвросієм ( братії тоді налічувалося 25 осіб) зібратися на подвір’ї обителі — нібито для реєстрації на отримання продовольчого пайка. Коли насельники згрупувалися перед озброєними зайдами, більшовики оголосили їм, що вони заарештовані, і наказали в супроводі солдат рушати до лісу — по дрова. Ченці ходили туди двічі, в монастирській огорожі виросла величезна купа дров. Один з червоноармійців висловився: «Довольно, хватит с них на каждого». Як з’ясувалося, військовики спочатку мали намір спалити заарештованих.
Але їхні плани досить швидко змінилися. Порадившись між собою, безбожники визначили для слуг Господніх інший спосіб покарання. Вони наказали ігуменові здати ключі від усіх монастирських приміщень та комор, запрягти дві пари волів і завантажити їх пшеницею, житом та просом (загалом більше ста пудів). Дрова також планували забрати з собою, але потім чомусь залишили — мабуть, дуже квапилися.
Згодом заарештованих — під конвоєм, разом з обозом – погнали до військового комісаріату в Лубни. Настоятель Амвросій був викликаний молодим комісаром на допит. Ченців у цей час тримали в окремому приміщенні. Ігумен повернувся з слідчої бесіди пізно, був надзвичайно засмучений і щось тихо сповістив отцеві скарбнику.
Було очевидно, що арештантів чекало зле. Головним звинуваченням, висунутим більшовиками, став факт реальної допомоги ченців денікінцям, які, взявши селище Ромодан, що на Миргородщині, переправлялися через Сулу з наміром відбити Лубни. Напередодні цих подій, 30 червня, до Лубенського комісаріату надійшла термінова телефонограма від командуючого більшовицькими військовими частинами Лівобережної України товариша Єгорова з наказом № 13, в якому вимагалось: «Контрреволюционные выступления немедленно подавлять. Расстреливать укрывателей, дезертиров и бандитов». Згідно з цією постановою, мгарський монастирський люд — уже за те, що дав притулок «добровольцям», — закономірно підлягав знищенню. До того ж, нова влада, зазіхаючи на повсюдне й одноосібне панування, була тоді ще досить нестійкою й невпевненою у власних силах і, зрозуміло, побоювалась «ворожого тилу». Однак за офіційно визнаною, начебто військово-політичною, провиною ченців стояла інша, істинна причина їх покарання — злісна ненависть носіїв безбожного духу до святині та її прибічників загалом. Нагода «законно» розправитися зі своїми справжніми духовними ворогами випала пречудова, то ж обвинувачі не гаяли часу — вони прагнули по-своєму «відзначити» свято Господнього Преображення...
Пізно ввечері невільників, знову ж таки — під конвоєм, погнали до залізничного вокзалу, протримали там більше години і, врешті, оголосили, що їм начебто необхідно рушати «своїм ходом» на роботу в с. Лазірки...
Видалась на диво дуже темна ніч, була мряка, мжичка. Природа передчувала лихо. Семеро солдат (двоє верхи і п’ятеро піших) поспішно гнали невільників Київським шляхом у напрямі до Пирятина. Десь за шість верст від Лубен, навпроти економії Климова та села Круглик, їх наздогнав і зупинив загін кавалерії на чолі з молодим комісаром. Останній наказав терміново розділити ченців на групи по вісім чоловік...
Отець Амвросій почав благати більшовиків помилувати монастирську братію. Однак це лише розлютило їхнього верховоду. «Довольно тебе морочить людей!» (за іншими даними — «Довольно тебе обманывать нас!») – викрикнув комісар і вистрелив з револьвера в ігумена, в упор. Настоятель упав замертво. Вслід за цим пострілом пролунав гвинтівковий залп по перших восьми ченцях. Потім рушниці вистрілили вдруге...
З тих, найперших, живими лишилося двоє: 67-річний ієромонах Іларіон, який отримав важке поранення в груди, і 44-річний ієродиякон Модест (Матвій Дудка), у якого куля зачепила лише ніс. Червоноармійці стріляли кроків з чотирьох, але були напідпитку, а темрява стояла, як стіна…
Конвой далі гнав невинні жертви. Загони більшовиків, які відступали з Лубен тією ж дорогою, вслід, жорстоко добивали багнетами поранених, які видавали себе стогонами; знімали з них чоботи, одяг... Усе це бачили двоє названих ченців, що встигли відповзти й заховатися в кущах.
…Арештантів зупинили вдруге десь через версту. Відвели до рову наступну групу з восьми чоловік — і дали черговий залп. Тіла солдати спритно роззули і швидко рушили далі, ведучи останніх. Їх розстріляли теж приблизно за версту...
З цих двох груп смертників живими лишилося шестеро: ієромонах Митрофан, 52-річний ієромонах Феофіл (Федір Михайлов), 61-річний ієродиякон Ісаакій, 51-річний ієродиякон Нифонт, 42-річний ієродиякон Євсевій (Євфимій Юрченко) і 49-річний чернець Христіан (Мирон Сидоренко). Під час розстрілу вони впали і прикинулись убитими. Отже, цю розправу пережило лише восьмеро мгарських ченців.
Убієнних було сімнадцять:
ігумен Амвросій
ієромонах Никострат
ієромонах Аркадій
ієромонах Іосиф
ієромонах Іоанникій
ієромонах Афанасій
ієромонах Серапіон
чернець Парфеній
ієродиякон Іуліан
чернець Доримедонт
ієромонах Никанор
чернець Іоанникій
ієромонах Феофан
чернець Назарій (Азарій)
чернець Герман (Гермоген)
чернець Патапій
ієромонах Іона
Тіла небіжчиків уже наступного ранку були підібрані військами Добровольчої армії (які вслід за червоноармійцями знову вступили до Лубен) і привезені до каплиці при Лубенській земській лікарні. Згодом їх винесли в сад — для фотографування. Щоб задокументувати звірство безбожних представників нової, радянської, влади, професійний фотограф О. А. Колодний зробив три знімки убієнних. Потім страждальців поховали на території Благовіщенського скиту Мгарського монастиря.
По гарячих слідах було розпочато розслідування цього кривавого звірства більшовиків. Ним зайнялися представники місцевої судової влади, які підпорядковувались Денікінському уряду (він ще в грудні 1918 року створив Особливу комісію, що фіксувала і вивчала більшовицькі злочини, а потім передавала документи за кордон — для викриття перед усім світом сутності нових господарів країни).
Судову справу мгарських монахів вели поважні слідчі «старої школи» В. Пономаренко та Д. Соловйов. Вони прагнули насамперед з’ясувати, хто конкретно був винен у розстрілі, проте достеменно виявити їх юристам все ж не вдалося. Головними свідками трагедії виступали ті, хто залишилися живими. Спочатку вони пройшли медичне експертне обстеження у повітового лікаря Г .І. Омельченка, а потім надали письмові свідчення. У жодному із записів не вказувалось точне ім’я керівника розстрілу. Ієродиякон Модест стверджував, що «настоятеля убил человек в серой тужурке, без бороды, среднего роста, лет 25 и он же командовал стрелявшими монахов большевиками…». Ієродиякон Ісаакій писав: «…к нам подъехал верховой и приказал отделить из нашей партии 8 человек, и когда отвели их ко рву, то скомандовал расстрелять, и при этом выстрелил в упор в стоявшего возле него игумена…». Дехто з ченців свідчив, що голос прибулого навздогін військовика , який і став головним розпорядником страти, нагадував їм голос лубенського військового комісара Дмитра Бакая. Однак точних визначень конкретних осіб-карателів ніхто із постраждалих не давав. Не було названо й імен тих, хто допитував ігумена Амвросія після арешту. Зі слів того ж ієродиякона Ісаакія випливало, що «среди распоряжавшихся большевиков все были в военной форме, за исключением одного еврея, который был в штатской форме». Тут доречно нагадати, що тогочасним головою Лубенської ради був Олексій Кузін, а міським військовим керівником – згаданий товариш Бакай. Логічно вважати, що ці «проповідники» червоного терору мали безпосередній стосунок до вбивства мгарських насельників. Дослідник Василь Ульяновський пише: «У фондах Державного архіву Полтавської області збереглися лише нечисленні розпорядчі документи військової влади, які дозволяють назвати поіменно всіх військових більшовицьких керівників Лубенщини й скласти досить повний список можливих командирів та виконавців розстрілу мгарських монахів. Лубенським повітовим військовим комісаром (комісаріат № 122) Дмитро Бакай був призначений 2 лютого 1919 р. Його заступником став Коренецький. Окрім того, була встановлена також посада воєнрука, яку займав спочатку Артисевич, потім Стрілець. Комісар отримав завдання сформувати місцеві військові підрозділи. На 27 червня була сформована Лубенська караульна рота (перший склад: 9 командирів, 144 червоноармійці; другий склад: 7 командирів, 84 червоноармійці). Запасним батальйоном (дві роти) командував комісар Григорій Ващенко, а караульними ротами — комісари Діонісій Ворвинський та Костянтин Холодняк. Лубенським волосним військовим комісаром був призначений Григорій Матвієнко, а у червні — Іван Хільченко; командиром волосного караульного взводу — Семен Зайцев. Всі ці червоні командири мають увійти в коло підозрюваних керівників та виконавців розстрілу мгарських монахів».
Насамкінець скажемо, що Лубенський окружний суд звертався до тимчасово керуючого тоді полтавською кафедрою владики Алексія з проханням провести над убієнними судово-медичний розтин. Але в телеграмі від 23 жовтня 1919 року (за старим стилем) єпископ мудро відповів: «Не нахожу возможным беспокоить прах мучеников вскрытием их из могил». Можливо, колись настане час — і Господь Сам явить нам тіла святих новомучеників, а може, Промислом Божим їм уготована інша доля…