Через Голгофу до блаженної Вічності

4 квітня — день пам’яті священномученика Василія Зеленцова (канонізованого у 1997 році), єпископа Прилуцького, вікарія Полтавського. Доброчесним і гідним найвищої земної слави було служіння полтавського архипастиря, а його мученицька кончина увінчалась ореолом святості.

Судилище

В залі аж смерділо від задухи — він був переповнений людом. Давні стіни Полтавського музичного училища, що пізнали за свій вік і висоти людського генія і його бридкі падіння, здавалось, не могли витримати того словесного бруду, який уже кілька днів поспіль виливався серед них. У серпні 1922 року тут відбувався показовий судовий процес над священиком Василієм Зеленцовим. Пізніше він стане українським політичним бестселером та хрестоматійною настільною книгою у боротьбі з «чорносотенним духовенством». А народна пам’ять найменує цю подію просто і страшно — «розправа»...

...То було зухвале «театралізоване» дійство. Засідання розпочиналися ввечері і затягувалися ледь не до півночі. На сцені за великим столом сиділи судді, солідно забарикадовані копами незрозумілих паперів, ліворуч окремо розміщувався прокурор, а справа за маленьким столиком — обвинувачуваний. Головний керманич процесу молодий юрист Бендеровський (до речі, син священика-біженця із Західної України, згодом — жертва підвалів ДПУ), помітно вислужувався і, як кажуть, аж ліз із шкури. Самозакоханий красномовець щедро розсипався пасажами на зразок «зубри контрреволюції», «чорні ворони» тощо, вкрапляючи у словесні викиди відкриті погрози і навіть прокльони. Державний захисник арештованого — літній і досить шанований полтавський присяжний — пан Оголевець виглядав досить приголомшено і навіть жалюгідно, оскільки його місія, на жаль, зводилася лише до проформи. А щодо свідка-обвинувача — начальника ДПУ товариша Лінде, то він був бодай чи не «найсправедливішим» серед «членів синедріону». Випещений, статний красень-латиш, (в минулому — царський офіцер) коректно витримував певну позицію, проте на завершення зізнався: «Як служителя культу і як ворога радянської влади, я Вас із задоволенням розстріляв би, але признаюсь, що поважаю Вас — як людину переконану і стійку».

Головний «винуватець» процесу — ієрей Василій сидів перед галасливим залом тихо і смиренно. Батюшка був одягнений у рясу з хрестом, перед ним горіли дві свічі і лежало відкрите Євангеліє. Тьмяне світло виразно підкреслювало спокій і особливу величність блідого, обрамленого напівсивою бородою, худорлявого обличчя. Протягом усього дійства цей образ осявала лагідна і трішки сумна посмішка, яка, здавалося, свідчила про жалість та співчуття до суддів, розбурханого натовпу і, взагалі, до всього, що відбувалося навколо.

Настав останній день процесу — знаменний і аж ніяк не передбачений його «вершителями». Врешті підсудному надали останнє слово. Осінивши себе хрестом, безвинний «винуватець» промовив: «Багато за ці дні говорили проти мене, і багато з чим я не згоден і багато обвинувачень я міг би спростувати. Я приготував велику промову (її рукопис знайдуть у 1995 році в обшивці дверей під час ремонту полтавської квартири № 113 по вулиці Пушкіна — колись там мешкали довірені особи батюшки), за пунктами, але зараз передумав і висловлюся коротко.

Я вже заявляв Вам, і ще раз заявляю, що я лояльний до радянської влади як такої, бо вона, як і все, послана нам Згори. Але, де справа стосується Віри Христової, стосується Храмів Божих, там я боровся, борюся і буду боротися до останнього мого подиху з представниками цієї влади. Ганебно, грішно було б мені, воїну Христовому, який носить цей святий хрест на грудях, захищати себе самого тоді, як вороги ополчились й оголосили війну Самому Христу. Я розумію, що ви мені робите ідейний виклик, і я його приймаю».

В залі почулися вигуки: «Піп агітацією займається, не возіться з ним — кулю йому!». Головуючий щось заперечив, але батюшка промовив: «Дайте мені закінчити, це моє право» (регламентований йому час ще не вичерпався). І голосно завершив:« Я приймаю ваш виклик, і, яке б покарання ви не винесли мені, я повинен його витерпіти твердо, без страху, навіть смерть готовий прийняти, бо не має нагороди вищої за нагороду на Небесах».

Останні слова підсудного потонули у галасі. Судочинці вийшли порадитись. Отець Василій заглибився у читання. Атмосфера у залі загострювалась: розгоралися дебати, запеклі суперечки. Судді повернулися для оголошення вироку. Священик підвівся, продовжуючи читати, і, здавалось, навіть не слухав промовців. Тривале зачитування закінчувалось словами: «...суд постановив Зеленцова Василя Івановича, 1870 року народження, засудити...». Далі нічого не можна було розчути, бо в залі зчинилося щось неймовірне: шум, ридання, викрики — «вбивці!», «батюшко, дорогий, Спаси Вас Господь, благословіть нас...». Прозвучало останнє слово присуду: «...до розстрілу!». Священик перехрестився і, обернувшись до людей, благословив їх хрестом, лагідно утішаючи: «Господь з вами. Заспокойтесь. Усе в Божій волі, адже я спокійний. Ідіть з миром по домівках». Засудженого поспішно оточила варта і пішки повела до в’язниці, що знаходилася неподалік. Величезний людський натовп живим коридором супроводжував конвойованого батюшку, а кінна міліція й озброєні чекісти несамовито розганяли народ. Нарешті залізні тюремні двері, що зачинилися за невільником, поклали край жахливим подіям того дня.

«Це — істинний Християнин»

Яскрава свіча отця Василія вперше засяяла у Полтаві в 1919 році — під час шаленого розгулу безбожжя і відвертого утиску Церкви. Саме тоді владика Феофан (Бистров — великий подвижник і колишній духовник останньої царської сім’ї) рукоположив його в ієрея, призначивши спочатку другим священиком полтавської Свято-Троїцької церкви (яка нині, на жаль, існує лише у літописних поминальниках), а по тому — і її настоятелем. Цей храм згодом став для отця Василія і Фавором його слави і, водночас, папертю Голгофи…

До своєї хіротонії Василій Іванович Зеленцов був полтавським єпархіальним місіонером у світському званні. Уродженець Рязанської губернії, виходець зі священицької родини, досить освічений і інтелігентний чоловік (закінчив юридичний факультет Санкт-Петербурзького університету і Духовну Академію, викладав у духовних закладах), він прибув до нашого міста в 1917 році і відразу зарекомендував себе непересічним проповідником. А коли став священиком, до нього з першого ж дня потяглися людські душі. «Оце так батюшка», «це — справжній християнин» — загомонів народ і почав звідусіль збиратися до Троїцького храму на молитовне єднання зі священиком, у якому відпочатку відчув дух ревної молитви і істинно пастирської опіки. Богослужіння отець Василій здійснював благоговійно і буквально на одному подиху; службу зазвичай співали всі і після її завершення ніхто не хотів розходитися: до Літургії добавляли акафісти, молебні. А потім довго слухали пастирські проповіді. У недільні та святкові дні в церкві проводилися духовні бесіди та диспути. Священик не був красномовним оратором, але його щирість та безстрашність у відстоюванні віри Христової полонили всіх.

Опісля храмової відправи батюшка либонь чи не кожну вільну хвилину використовував для того, щоб «іти у народ»: він пішки обходив місто, навіть віддалені його околиці і своїм лагідним серцем зігрівав усіх, хто страждав від занедбаності та невіри — незалежно від національності і переконань. Скільки заблудлих душ він повернув у лоно Православ’я, а для скількох власним прикладом став життєвим дороговказом! Ласкавий і привітний настоятель майже всіх своїх прочан знав поіменно, і для кожного знаходив час і сили. Для молоді він був першим навчителем і батьком, а для дітлахів, які аж обліплювали його, ніжним піклувальником. Власних чад отець Василій не мав (бо був рукоположений целібатом), проте опікувався чотирма сиротами — дітьми померлого священника-однослуживця. В атеїстичні часи, попри усі перестороги, батюшка організував дівочу Покровську спілку молоді — як альтернативу комсомолу. Молодша (до 12-ти) і старша (до 17-ти ) років групи вели свій рукописний журнал, куди занотовували власні духовні роздуми, писали статті, а батюшка серйозно їх редагував. Згодом цей часопис авторки дбайливо й обережно закопали на цвинтарі — аби не дістався безбожникам.

Безвинний вязень

У 1922 році в країні розпочалася операція з вилучення церковних цінностей начебто для голодуючих Поволжя. Усвідомлюючи її фальшивість, отець Василій звернувся до людей з проханням пожертвувати хліб на потреби страдних і, водночас, попросив владу сповістити, які саме обсяги допомоги необхідні. «Ми дамо вам удвічі, втричі більше, тільки не чіпайте наших храмів», — благав пастир. У відповідь він отримав порушення кримінальної справи, а вслід — арешт, показовий судовий процес і ...смертний вирок. Нагадаємо, що суд завершився публічною поразкою богоборчої влади. Однак, надолужуючи втрачене, безбожники паплюжили «попа Василя» всілякими пасквілями, а майстер гумору пан Пилип Капельгородський (до речі, колишній студент Полтавської Духовної семінарії) презентував у газеті «Більшовик Полтавщини» блюзнірський акафіст — цілий букет образ і насмішок на адресу священика. Дивно, але, не відаючи про те, атеїсти самі напророкували майбутню славу святого, а воюючи проти нього — увінчали його ореолом мученика.

Водночас у Москву до Леніна потягнулась низка делегацій від полтавських виробників, службовців та інтелігенції — з вимогою помилувати смертника Зеленцова. Народ достукався, і розстріл замінили 10 роками ув’язнення, а згодом цей строк переполовинили амністією. Щодо самого священика, то він був готовий іти на розстріл як на служіння Літургії — з миром і радістю в душі.

Засмучений відміною присуду, він однак сприйняв це за волю Божу і смиренно став на шлях тюремних поневірянь. Спочатку — загальна камера в полтавській в’язниці. Незважаючи на погрози, люди передають до неї квіти, гостинці і книги, а діти, дізнавшись про підвальне віконечко батюшки, під виглядом гри обережно спілкуються з ним. Велелюбна душа отця Василія розтоплює моральний «лід» катівень — навіть запеклі кримінальники звуть його «наш отець», не дозволяють священику прибирати нечистоти, утримуються від лихослів’я і всіляко піклуються про нього. Така атмосфера не до вподоби керівництву і в’язня переводять у «темну» — до Харкова, на Холодну гору. Там арештантові влаштовують гучний антирелігійний диспут, з якого священик Зеленцов виходить блискучим переможцем.

Звільнення …і новий арешт

У 1925 році отця Василія за невідомих обставин звільнюють і він, знову в Полтаві. Господь дивно виводить свого обранця з неволі, та вручає йому ще тяжчий хрест — святительства. Із Харкова батюшка привозить осиротілого хлопчика — сина померлої біля в’язниці жебрачки (відтепер у нього вже п’ять сиріт). 12 серпня того ж року, згідно з рішенням духовного керівництва і бажанням людей, ієрея Зеленцова хіротонізують во єпископа (перед цим він прийняв чернечий постриг і був возведений в сан архімандрита). Чин здійснює правлячий архієпископ Григорій (Лісовський) і нелегально прибулий до міста єпископ Дамаскін (Цебрик, згодом священномученик). Всього один рік пробув владика Василій на Полтавській кафедрі — проте то був рік суворого поєдинку з комуністичним геростратизмом і новим ворогом Церкви — самосвятським розколом, що спрутом обплів православні храми. Відверто і конкретно викривав предстоятель більшовицьку сутність останнього і різко засуджував боговідступні дії новоспеченої влади. Троїцька церква і її подвір’я були завжди переповнені: після служби там точилися запеклі дебати і диспути. Парафіяни всіляко оберігали свого дорогого проповідника від «ревнителів народного благочестя». Боялися, аби не трапилося якогось лиха. І все ж, воно сталося.

По етапу …до вічності

Влітку 1925 року переддень свята Успіння Богородиці, через рік після хіротонії, Владику арештували, проте не в Полтаві, а в Харкові, куди його терміново відкликали. Влада, навчена попереднім ув’язненням цього пастиря, остерігалася людського обурення, тож діяла потай і оперативно. Невільника вислали на Соловки, а звідти (у жовтні 1928 року) — у Братський район Іркутського округу. Прибувши туди аж у січні 1929-го, конвойований Зеленцов поневірявся по селах, квартируючи по хатах. Але й там він трудився не покладаючи рук: перекладав і тлумачив богослужбові книги, писав нотатки на біблійні теми, послання з приводу Декларації митрополита Сергія тощо — себто прагнув не віддалятися від життя Церкви. Вірні православні знаходили його скрізь (передавали харчі та інформаційні матеріали, забирали рукописи), проте Владика утримувався від спілкування – аби не накликати на людей біду (на допитах він категорично відмовлявся називати їх імена). Старожили повідали про останню звістку Святителя: на невеличкій листівці — привітання зі святом і роздум: «...мирно спостерігаю захід сонця — подібно до нього заходить і моє життя...».

Засланий Зеленцов нестерпно муляв безбожникам своїми дописами -- не витримавши навіть року, вони спецконвоєм відправляють його до Москви. Там на Луб’янці 3 лютого 1930 року 70-ти літнього владику Василія вдруге засудили до розстрілу. Тепер уже остаточно... Лише один Господь відає про останні хвилини земного життя Христового страдника. Полтавці зібрали чималі кошти і передали до столиці — з метою дізнатися про долю свого архіпастиря, проте їм не вдалося нічого достовірно з’ясувати: богоборці практично «стерли» його з лиця землі.

За офіційними даними, в’язня Зеленцова розстріляли в одному із підвалів на Луб’янці 17 квітня того ж року (саме у Страсний четвер) і, як стверджують дослідники Московського Свято-Тихонівського Богословського інституту, поховали на Ваганьківському цвинтарі. Одна з духовних дочок Святителя слізно молила Господа відкрити їй таємницю кончини свого духівника. І єпископ Василій наснився їй: тихо пройшов побіля неї і повернувся спиною — там зіяла глибока рана, з якої точилася кров. А полтавський подвижник благочестя ігумен Іоанн Котляревський (вихованець владики Василія) часто повторював своїм прочанам: «Святителя розстріляли, останки спалили і вистрілили попелом із гармати. Могилки мученика не існує». Щодо полтавських старожилів, то вони переповідали про те, що тіло Владики віддали на розтин псам, а його залишки вкинули до темничної клоаки.

Людство, як довершене творіння, окрім законів генетично-фізичного єднання, підвладне законам духовної родинності і спільноти земляцтва. Все, що виходить з однієї колиски, прагне єдності, від якої збагачується і яку, водночас, поповнює. Наші духовні співвітчизники — це найперші і найближчі молільники за нас. Як живий приклад цьому — пам’ятник священномученикові Василію , що цьогорічними січневими днями постав поруч із Свято-Макаріївським собором у Полтаві. Зведений із благословення архієпископа Филипа і створений викладачами Національного технічного університету ім. Ю. Кондратюка — скульпторами Д. І. Коршуновим, В. П. Голубом і архітектором В. В. Шуликом, він є чудовим архітектурним втіленням образу Христового страдника і постійною нагадкою про те, що духовна опіка нашого небесного патрона близька і повсякчасна.

Довідкова інформація

На початку 20-х років минулого століття патріарх Тихон не витримав холоднокровного, «неронівського» споглядання діючого уряду на повальне вимирання народу і звернувся персонально до Леніна із серйозною пропозицією. З огляду на тяжкість ситуації, Святійший мав намір передати частину церковних цінностей під продаж — задля створення фонду допомоги голодуючим. Реакція вождя була блискавичною і досить своєрідною. Збочений мозок Ілліча, не здатний реально сприймати жестів милосердя і благородства, оцінив звернення «противника» як відкрий політичний виклик. Уряд, мовляв, бездіє, а Церква, щоб його принизити і підкреслити свій вплив на людей, «вилазить» із подібними заявами. «Це що, контроль з боку попів ? Ні, не буде!».

І Ленін, буцімто обурений ситуацією, бере курс на політичне «фехтування» на смерть. Спішно зібравши Політбюро, він пропонує покінчити з церковниками, і для цього публічно звинуватити останніх у небажанні поділитися своїм багатством. Сповнений пожадливого азарту, «геній-стратег» відкриває членам Уряду доволі привабливу перспективу поповнення партійного фонду (і, зрозуміло, їхніх власних статків) мільярдними прибутками. А у відповідь Патріархові друкує декрет від 23 лютого 1922 року про вилучення церковних цінностей на користь голодуючим — це був пекельний проект руйнації і обкрадання 80 тисяч існуючих на той час в країні храмів. Оголошувалась відкрита, блискавична (з урахуванням того, що затяжної жорстокості народні маси не витримають) і безжалісна боротьба з церковно-культурними цінностями народу, які примножувалися віками. Зазначимо, що історія ще не знала прикладів (навіть за часів стародавніх деспотій), щоб глава держави персонально і так несамовито санкціонував усі безбожні злочини свого режиму. До речі, в 55-томне, «повне», видання творів В. І. Леніна не ввійде жоден з його листів, написаних на тему втілення в життя вищевказаного декрету.

Результат антицерковної гри ва-банк жахливо вражав: на кінець 1923 року чистий прибуток від святотатського розбою складав два з половиною мільярди золотих рублів (це — за доволі скромною оцінкою вітчизняних істориків доби перебудови, а щодо західних спеціалістів, то вони дану цифру потроюють). Зважте, радянська статистика вказує, що в цей же час молода держава придбала за кордоном хліба всього на 1 мільйон рублів — та й то лише на насіння, закупівля ж худоби і сільгоспзнарядь взагалі не проводилася. Тож куди поділися ці небувалі скарби? Згадаємо спогади Миколи Бухаріна (чи не найнікчемнішого боягуза в більшовицькому уряді): «...Ми обідрали церкву як липку, і на її «святі цінності» ведемо свою світову пропаганду, не давши із них і дулі для голодуючих)».