Маленький Опосум шукає друга

Глава перша,
у якій Маленький Опосум полишає свій будиночок і вирушає в дорогу

На березі невеличкого струмка був собі симпатичний будиночок. Зі справжнім димарем і солом’яною стріхою! А жив у ньому Маленький Опосум на ймення Бінк. У опосумів передні лапки — геть як ручки, з рожевими долоньками, а на животі — кишенька.

Аж он, до речі, і він, — власною персоною.

Маленький Опосум сидів якось на березі рідного струмка украй засмучений. Носа він опустив майже до самої води. А вушка звісив аж до носа. Журно, коли ти понад усе на світі хочеш знайти друга, а він ніяк не знаходиться!

Кожен знає, що в опосумів прекепський характер. Родичі Бінка вреднючі були до неможливості. Коверзував Дідусь-Опосум, капризувала навіть Бабця-Опосум. А вже про братів і сестер...

От і в Бінка вдача була поганюща. А він усе-таки сподівався знайти друга.

Спершу Маленький Опосум шукав його на рідних берегах. Але сусіди-опосуми просто з вередів не хотіли ні з ким дружити. Тоді він позітхав недовго і вирішив піти, куди очі дивляться.

«Нехай буде мені тяжко в дорозі, — думав він, — але, може статися, я зустріну того, хто захоче дружити зі мною».

Бінк сів і спробував уявити, на кого міг бути схожий Опосум Який Подорожує. Але нічого не уявлялося. Тоді він узяв два великі горіхи і поклав їх у свою кишеньку. Потім трохи подумав, вимив лапки, почистив шерстку і рушив.

Глава друга,
у якій ми зустрічаємо Вельми Зайнятого Кенгуру

Ніколи ще Маленький Опосум не заходив так далеко від свого будиночка. І, звісно ж, ніколи не бачив стільки нового й цікавого! Навколо літали дрібні пташки і пурхали яскраві метелики. У повітрі над квітами було їх стільки, що іноді не проглядалося й небо. Вітрець ласкаво нахиляв аж до бінкової мордочки акацієві квіти.

Оце так шум-гам! Бінк навіть трохи повеселів. Звісно, що серед скількох метеликів, жуків і квітів друга знайти набагато легше.

Він підійшов до заростей на краю лугу. Листя на кущах ледь тріпотіло. Раптом звідти вистрибнув великий Кенгуру в окулярах, годинник на лівій лапці, із відстовбурченою кишенею на животі. Від несподіванки Маленький Опосум проковтнув язика (тобто не зміг і рота розтулити).

Великий Кенгуру теж мовчки озирав його. А потім сказав:

— Добрий день. Мене звуть Вельми Зайнятий Кенгуру. Деякі кличуть мене Неймовірно Зайнятим Кенгуру, але це майже те ж саме. А хто ти?

— Я — Бінк, і я шукаю друга.

Вельми Зайнятий Кенгуру став розглядати його ще пильніше. Потім зиркнув на годинник і проторохкотів:

— Я жахливо поспішаю. Обходити володіння — мій прямий обов’язок. Загалом, лялякати мені з тобою ніколи. Призначаю тобі на завтра, у цей же час!

І не встиг Маленький Опосум отямитись, як Кенгуру щез. Здається, він чкурнув навпрошки через галявину.

А навколо було так прегарно, що не хотілося нікуди йти.

Бінк усе ще сидів під кущами, коли побачив Вельми Зайнятого Кенгуру, який наближався вже з іншого боку.

— Перепрошую, — запитав Маленький Опосум, коли Кенгуру порівнявся з ним, — чи не хотіли б Ви дружити зі мною?

— Складне питання, — кинув Кенгуру, промчавшись повз, — не на бігу ж його вирішувати! Бач, мені ніколи! Призначаю тобі на наступний вівторок, у цей же час.

І він зник.

Маленький Опосум знову опустив вуха. Він засмутився. «Швидше за все, — міркував Бінк, — усім відомо про мій кепський характер, і ніхто ніколи не захоче дружити зі мною. Я йду, і не повернуся до вівторка. Напевно, я весь у Дідуся-Опосума, а він був таким вередуном!»

Бінк перевірив, що два горіхи все ще лежать у його кишеньці, спробував підбадьоритися,

і покрокував із галявини назустріч своєму другові.

Глава третя,
у ній Бінк ще не знаходить друга, зате Сумчастий Пацюк
віднаходить два горіхи

Стежки теж бувають із вибриком. Так собі подумав Бінк, бо та стежка, по якій він полишив галявину, довела його прямо до краю яруги. А потім зникла.

І тут він угледів хвіст. Потім побачив господаря хвоста. А потім — нірку, з якої виліз господар хвоста. Тобто Сумчастий Пацюк.

Сумчастий Пацюк уважно оглянув Бінка. Потім — його відстовбурчену кишеньку. Тут Пацюку спало на думку, що в кишеньці можуть лежати дуже смачні горіхи. Тому він сказав:

— Привіт. Я Сумчастий Пацюк. А ти хто?

— Я Маленький Опосум, і я шукаю друга.

— Чудово, — мовив Сумчастий Пацюк, — я ще й як хочу дружити з тобою! — і він знову поглянув на кишеньку. — Ну не стій же, заходь!

І Бінк увійшов.

У норі виявилося стільки всього! Гриби, нанизані на нитки, повно комор із зерном і смачні корінці.

— Он скільки зерна! — сказав Пацюк із задоволенням. — І комори майже заповнені! У мене є і гриби, і ягоди.

Бінк розвісив вуха. Це й зрозуміло, адже він ніколи не бачив стільки всього водночас.

— А тут, — продовжував Сумчастий Пацюк, — ми покладемо твої горіхи.

— Мої горіхи? — здивувався Бінк і тихенько опустив лапку в кишеньку, — але...

— Горіхи мають лежати у надійному місці, — повчально промовив Пацюк. — Бачу, тебе ще всьому треба вчити. Нумо, давай їх!

Що було діяти? Довелося віддати спершу один горіх, потім і другий.

— Коли двоє дружать, — повідомив Пацюк, — молодший приятель повинен у всьому слухатися старшого і допомагати йому. Адже ти хочеш товаришувати?

Бінк хотів.

— Але я думав про дружбу інакше...

— Ет, ти ще багато чого не знаєш! — пробурчав Пацюк і повів Маленького Опосума в комору. — Бачиш ці ягоди? Відбери-но погані від хороших. Будемо потроху вчитися товаришувати.

І він пішов.

А Бінк сидів і тримав у лапках ягоди. Потім він просто сидів і думав. Потім спробував знайти свої горіхи. А коли нічого не вийшло, виліз із нори.

День закінчувався. Сонечко так утомилося світити, що стало великим і червоним. Квіти закривалися і готувалися до сну. Бджілки вже не літали над ними.

Маленький Опосум пішов назустріч сонцю. А коли воно зовсім закотилося, ліг під найближчим кущем і відразу ж заснув.

Глава четверта,
у якій ми довідаємося про те, як смутно і самотньо бути впертим

Коли сонечко прокинулося, воно відразу ж помітило, що Бінк усе ще спить під кущем. Тоді воно послало до нього сонячного зайчика. Зайчик застрибав по бінковій мордочці і розбудив сонька.

Маленький Опосум розплющив очі і нашорошив вуха. У чагарнику хтось ворушився. «Напевно, ХТОСЬ СТРАШНИЙ», — подумав Бінк і сів.

Під ним голосно хруснула гілка. І ХТОСЬ СТРАШНИЙ затих. Бінк також затамував подих, бо злякався.

Потім з-за куща визирнули ріжки. За ними — велике налякане око. А за оком — голова цапенятка.

— Йой! — промовила голова. — Це ти?

— Так, — із полегшенням зітхнув Бінк, — я.

— Ти ба! — сказала цапеняткова голова.

А потім запитала:

— А ти хто?

— Я Маленький Опосум, Бінк.

— А я Мурик, — відрекомендувалося Цапеня і вийшло з-за кущів.

Вони трохи помовчали, розглядаючи один одного. Завжди краще як слід переконатися, що перед тобою — не ХТОСЬ СТРАШНИЙ, а хтось звичайнісінький.

Бінк набрався хоробрості і запропонував:

— Давай дружити!

— Не можу, — засмутився Мурик, — даремно ти мене попросив.

— Чому?

Мурик спершу потупцяв мовчки, а потім сповістив:

— Тому що всі цапи жахливо вперті. Розумієш, ми не можемо вчинити так, як просять. Усе робимо навпаки.

— І що ж, зовсім-зовсім не буває невпертих цапів?

— Я не зустрічав, — зітхнув Мурик. — Розумієш, ще мій дідусь...

— І, напевно, бабуся... — додав Бінк співчутливо.

— От-от, — зрадів Мурик, — навіть бабуся, розумієш?

Бінк розумів. Тільки в нього знову зів'яли вушка.

— Ну що ж, прощавай!

І він попрямував далі стежиною, загубленою у високій траві.

Утім, сонечко так яскраво сяяло, квіти так щедро розливали свій аромат, що Бінк розвеселився і незабаром забув про Цапеня.

А Цапеняті не вдавалося повеселіти. «Щось сумно бути впертим», — вирішило воно. Потім ще трохи пожувало травичку й подумало: «І самотньо». Тоді Мурик припинив жувати і кинувся навздогін за Бінком.

Глава п’ята,
у якій евкаліптова палиця б’є Бінка по потилиці

Бінк присів на обрубку колоди на березі озера. «Я міг би прийти до Кенгуру наступного вівторка, і він був би моїм другом. Але я образився», — подумав собі. Аж тут згори на нього звалилася половина евкаліптового листка. Бінк змахнув її з вух.

Він посидів ще, подивився на озеро. Потім замислився: «Якби я не розсердився на Сумчастого Пацюка, у мене був би товариш. Але я образився». Тепер на нього впав цілий евкаліптовий листок, обкусаний із одного боку.

Бінк зняв його з плеча і поклав поруч, на колоду.

Вітер ледь пошарудів листям, а потім зник. Бінк подумав: «Загалом, нехай друг буде найгірший, я його пробачаю. Тільки дуже хочеться його знайти».

Палиця, обгризена з обох боків, ляснула Бінка по потилиці. Він підняв голову і гукнув:

— Агов, хто там?

— Ведмедик Коала, — пролунав згори дуже зажурений голос. А потім почулося плямкання.

— Злазь відти!

— Не можу.

— Чому?

— Мені лінь, — мовив Коала.

— А чому ти такий смутний?

— Розумієш, я хотів знайти друга...

Бінкові вуха розпрямилися, ніс теж подався догори.

— Так от, — продовжував Коала, — а в нашому роду всі украй ледачі. Дідусь-Коала, і навіть Бабуся-Коала...

Він помовчав і ще трішечки почавкав. Потім сказав:

— А ти не погодишся зі мною дружити?

Глава шоста,
у якій друзі рятують кенгуру, і виявляється, що він «Не Вельми»
і навіть «Не зайнятий»

Коала з Бінком усе ще перемовлялися про те та про се, коли до них підбігло захекане Цапеня.

— Я передумало, — мовило воно Бінку, — нумо дружити!

Тут воно угледіло Коалу і додало:

— Дружімо всі разом!

Вони ще недовго побули попід деревами, побалакали і підкріпилися листям.

А потім вирішили піти, куди очі бачать.

Коалі довелося злізти з дерева. Бінк перевірив свою кишеньку, хоча в ній уже нічого не лежало, і вони вирушили.

— Ходімо! — гукнув Коала Мурику.

— Навіщо ти це сказав? — засмутився Бінк. — Тепер він не зможе піти, тому що завжди робить усе навпаки!

— Почекаймо трохи, — запропонував Коала, — постіймо і пожуємо, а Мурик піде перший, ніби він сам це придумав.

Тоді вони попаcлися, а потім рушили утрьох потихеньку.

День був сонячний, радісний. Квіти духмяніли. Чутно було дзижчання, шелест вітру, спів пташок... і якийсь плач. Друзі спинилися.

— Що це? Може, пісня? — запитав Коала.

— Не дуже схоже, — відповів Бінк. — Ходімо подивимось?

— А раптом це ХТОСЬ СТРАШНИЙ? — занепокоївся Мурик.

— А ми підійдемо тишком-нишком...

Вони зробили кілька кроків і зупинилися. Потім — ще кілька кроків. Потім ще. Плач лунав із великої ями. Друзі підійшли до краю й обережно заглянули всередину.

— Так це ж Вельми Зайнятий Кенгуру! — здивувався Бінк. — Він потрапив у яму.

— Допоможіть! — попрохав Кенгуру.

Яма була глибокою, а сам Кенгуру — дуже брудним. Окуляри він десь загубив, а годинник усе ще висів на замурзаній лівій лапці.

Друзі кинулися на допомогу. Вони знайшли довгу колоду і приволокли її до ями.

Коала з Бінком трималися за дальній край колоди, а Мурик стояв з іншого боку і спрямовував колоду в яму.

— Тягни правіше! — гукнув Кенгуру Цапеняті.

— Навіщо ти йому це сказав? — хором видихнули Опосум із Ведмедиком. Вони хотіли почекати, як минулого разу, але Мурик промовив:

— Таж Кенгуру погано в цій ямі. Я, певно, буду першим невпертим Цапеням.

І він скерував колоду туди, куди його попросили.

Кенгуру незабаром виліз із ями і сів на траву. Інші теж сіли.

— Як ти туди потрапив? — запитав Коала.

— Стрибав по галявині і звалився у яму. Не зміг вистрибнути назад.

— А як тебе звуть? — запитало Цапеня. — Я — Мурик. Він — Бінк, а це — Коала.

— Його кличуть Вельми Зайнятим Кенгуру, або Надзвичайно Зайнятим, як вам зручніше, — ображено заявив Бінк.

— Так ні, мене звать Коко.

— Навіщо ж ти говорив... — почав Бінк.

— Ну, я хотів, щоби мене вважали важливим, розумієш, от і придумав таке ім’я.

— А де твої окуляри?

— У ямі.

— Зрозуміло, — мовив Бінк.

— А годинник я знайшов у лісі.

Вони помовчали.

— А можна з вами дружити? — несміливо запитав Коко.

— Звісно! — погодилися всі.

І Бінк теж погодився.

Глава сьома,
у якій ми дізнаємося про те, що Бінк зовсім не схожий на дідуся

Друзі провели кілька безжурних днів. А потім полив дощ. Спершу це був радісний дощ. Потім став довгим дощем. А коли він іще підріс і перетворився на затяжну зливу, друзі опинилися на пагорбі під деревом. Там вони сиділи і мокли.

Через день вони мокли вже на острові.

Час від часу хтось із них вимовляв: «У житті не бачив такого дощу» чи: «Цікаво, коли він мине»? Потім усі мовчали і думали: «Чим би зайнятися»?

Саме про це Бінк і міркував, коли побачив плавучий гриб.

— Погляньте, гриб! — сказав він.

Усі повернули голови і подивилися в той бік.

— А он іще два, — додав Коко.

— Напевно, це грибне дерево впускає у воду листки, — мрійливо зауважив Коала, — тобто гриби.

— Ні, тут і ягоди, і корінці, — сказав Мурик. — Відки вони взялися?

Бінку вже давно здавалося, що корінці та гриби дуже схожі на ті, які він бачив у Сумчастого Пацюка. «Все-таки, я — вилитий дідусь, — думав Опосум. — Посиджу тут і почекаю, поки припливуть мої горіхи».

Але його міркування перервав лемент:

— Допоможіть!

Усі стрепенулися і подивилися в той бік, звідкіля лунав голос.

Там Сумчастий Пацюк метався по краю яруги. Вода підступила до самої нірки і почала вимивати його запаси.

— Ходімо! — гукнув Коко. — Тримайся!

І він прудко поплив до Пацюка.

Коала забув, що він ледачий, і теж кинувся на допомогу. І навіть Мурик не став роздумувати. Він обернувся і покликав Бінка:

— Що ж ти сидиш? Адже ти не цап?

Бінк знав, що він не цап. Зате він опосум. І дуже схожий на вреднючого дідуся.

А друзі вже допомагали Пацюку. От коли стали в нагоді кишеньки, які були у Коали і в Коко. Мурик накладав у кишеньки зерно, ягоди і гриби. Все це друзі відносили нагору, куди не могла дістати вода.

Бінк подумав, що самотньо бути норовливим. «А раптом я єдиний онук, не схожий на дідуся? А то одному дуже сумно». І відразу йому стало так радісно, що він кинувся у воду і поплив допомагати Пацюкові.

За роботою друзі й не помітили, як виглянуло сонечко і погладило їх по вушках і по голівках.

А потім вони всі — Бінк, Коала, Коко, Мурик і Сумчастий Пацюк сиділи на горбочку. Сонце світило їм у потилицю, і Пацюк пригощав усіх ягодами.

— Знаєш, я тут міркував під час дощу про твої слова, — мовив він Бінку. — Напевно, я неправильно думав про дружбу. Я знову хочу товаришувати з тобою.

— З нами, — поправив Коала.

— Так, — сказав Пацюк. — А он твої горіхи.

І він простягнув Бінку його великі красиві горіхи.

Бінк узяв їх, забрав у кишеньку і помилувався, як вони там затишно лежать.

Але потім, дещицю поміркувавши, запропонував:

— А розділімо їх порівну і з’їмо!

Усі погодилися.

Зі шкарлупок вони змайстрували човники з вітрилами з евкаліптового листя.

Сонце заходило, човники пливли струмком, що лишився після дощу, а друзі сиділи на краю яруги і дивилися їм услід.

І в усіх на душі було радісно.

Кінець

А хто слухав — молодець.
А хто не схотів — жабу схрумкотів.

Мал. Олени Хісматової